Що чекає на людей старше 65 років. Хто ризикує залишитися на самоті

Дебати в нашій країні в основному зосереджені на старінні та низькій народжуваності/фертильності на національному рівні та їх безпосередніх наслідках.

Зниження народжуваності та збільшення тривалості життя призвели у післявоєнний час до прогресивного збільшення питомої маси людей похилого віку та незворотного збільшення у наступні десятиліття, оскільки кількість людей у ​​віці 65 років і старших продовжуватиме збільшуватися, тоді як загальна чисельність населення Греції скоротиться.

Однак зниження народжуваності (переважно зростання бездітності) і смертності у поєднанні зі збільшенням безшлюбності та розлучень позначиться і в майбутньому на структурі та складі домогосподарств, що складаються виключно з людей похилого віку.

Зокрема у сумі збільшиться не тільки кількість людей віком 65 років і старше, а й кількість тих, хто в кращому разі матиме у своєму «близькому» сімейному оточенні дуже обмежену кількість людей, а в гіршому випадку вони виявляться одні. Так що, навіть якщо припустити, що існуючі сімейні узи не ослабнуть у найближчі десятиліття, плачевний підсумок очевидний.

Ось деякі з фактів та висновків, згаданих у «FlashNews», цифровому бюлетені, створеному в контексті «Демографічних проектів у дослідженнях та практиці в Греції», які фінансуються ELIDEK і реалізуються в Дослідницькому університеті Фессалії.

Автор статті (професор та науковий керівник вищезгаданої програми пан Байрон Котзаманіс) досліджує деякі наслідки недавніх демографічних змін у сімейному оточенні людей віком 65 років та старших. Узагальнюючи результати свого дослідження, пан Котзаманіс каже, що у жінок, які народилися на початку 1920-х років, зазвичай було троє братів і сестер, один або двоє з яких померли, не доживши до 65 років. Більшість цих жінок пережили важкі умови перших двадцяти років після їхнього народження, які характеризувалися надзвичайно високою дитячою, дитячою та юнацькою смертністю, внаслідок чого лише 60-70% з них дожили до 65 років. Майже всі ці жінки (9 з 10) вийшли заміж до 1955 року за чоловіка, в середньому на 5 років старше за них, і дуже мало хто розлучився.

Майже всі вони, за винятком кількох бездітних жінок, мали дітей (в середньому 2,5) до 1960 р., і, досягнувши приблизно 1985 р., їх подружжя померло, оскільки було старше за них на 5 років (при тому, що у чоловіків фіксується менша тривалість життя). На той час, коли ці жінки досягали 65-річного віку, вони зазвичай втрачали обох батьків, що народилися до 1900 року. Але у них зазвичай було в живих 2-3 дитини трохи молодших 30 років, які майже всі були одружені (9 з 10), і у кожної з них вже була або скоро буде одна або дві дитини.

Ті жінки, які народилися на початку 1920-х рр., щонайменше половини решти після 65 років життя були вдовами з 2-3 дітьми та 4-6 онуками, зазвичай у віці 10-20 років. Тому в їхнє дуже близьке сімейне оточення в останні та найважчі роки життя входили 6-9 осіб.

Їхні онуки, жінки, які народилися на початку 1980-х років, зазвичай мають одного або двох братів і сестер, і 9 із 10 з них доживають до 65 років. Троє з чотирьох одружаться в середньому в 30 років з чоловіком старшим за них на 3 роки, більшість (двоє з трьох) не розлучаться і матимуть одного або максимум двох дітей (майже всі після 2010 р.). Майже всі ці заміжні жінки, підсумовує пан Котзаманіс, після 2045 року будуть старшими за 65 років, з підвищеними шансами прожити ще 25 років, дві з трьох з яких зі своїм чоловіком (якщо не розлученим), який зазвичай йде (вмирає) за сім років до їхньої власної смерті.

Таким чином у перші роки життя після 65 років у них, імовірно, буде одна або дві дитини, як правило, молодші за 30 років (але, ймовірно, ще не буде онуків). У той час, як більшу частину двадцяти п’яти або близько того років вони проведуть з літнім чоловіком-партнером і звичайно ж, їх дітьми, які при цьому будуть вже “зрілого” віку і з 2-3-ма неповнолітніми онуками.

Тому в останній період їхнього життя близьке оточення складатиметься з 2-5 осібЩо значно менше тих 6-9, які були у жінок з таким самим сімейним становищем, що народилися шістдесят років тому.

І у дітей цих жінок, протягом найдовшого періоду між шістдесятип’ятиліттям матері та її смертю, поряд будуть знаходитися одночасно неповнолітні діти та двоє живих батьків (один з яких, ймовірно, до цього віку матиме проблеми зі здоров’ям). Таким чином, на відміну від дітей тих, хто народився на початку 1920-х років, вони часто нестимуть відповідальність за догляд як за своїми старими батьками, так і за своїми неповнолітніми дітьми протягом більш тривалого періоду.

Але значна меншість жінок, що народилися невдовзі після 1980 року, не матиме дітей (кожна четверта). Це жінки, частина яких, ймовірно, не матиме партнера чи чоловіка. Тому їхнє «близьке» сімейне оточення включатиме, у кращому разі, тільки його (якщо він існує і поки що він живий) або взагалі залишаться самотніми.

На закінчення своєї промови пан Котзаманіс підкреслює, що смертність, народжуваність, укладення та розірвання шлюбу, внутрішня та зовнішня міграція в останні десятиліття сформували наш нинішній демографічний ландшафт. Майбутнє, яке на нас чекає (особливо в міських центрах), виглядає таким: все більше і більше людей у ​​віці 65 років і старше виявляться в останній період свого життя або самотніми, або з меншою кількістю людей із тісного сімейного оточення. Але навіть якщо ми вважаємо, що існуючі сімейні узи не сильно ослабнуть у найближчі десятиліття, не факт, що сім’я продовжуватиме “замінювати державну підтримку” тією мірою, якою це необхідно для “гідного рівня життя похилого віку людини” (а не як “терміну” дожиття”).

Якщо ми вчасно не підготуємося до майбутніх змін і в цій сфері, каже експерт, а продовжимо розглядати як невиробничу діяльність та послуги для літніх та літніх людей, ми дуже швидко опинимося в глухому безвиході.

Тому і в цій галузі адаптація до очікуваних змін (передактивність) та активні дії (проактивність) повинні замінити вичікувальну позицію (яку слідують сьогодні), підсумовує професор.

Source link