Українські біженки в Європі: "Заберемо тата сюди"

Війна розлучила сім’ї українців – мільйони жінок з дітьми перечікують війну в Європі, роздумуючи, чи повертатися на батьківщину, коли настане світ. Варіантів возз’єднання сімей лише два, як кажуть вони самі: “Ми до тата чи тата до нас”.

Відомий доктор Євген Комаровський вважає, що, як тільки відкриються кордони, на Європу очікує нова хвиля імміграції. В інтерв’ю Дмитру Гордону він аргументував свою думку:

“Мільйони сімей вже зараз про це думають: куди ми подімося після війни? Зараз величезна кількість жінок разом із дітьми за межами України. Українська жінка за рік знайде роботу, вивчить мову, адаптується до чого завгодно. А зараз її починають радувати діти, які вивчили мова, що почали приносити оцінки, рік уже минув. І тепер війна закінчується і треба зрозуміти, до якої України вони повернуться. В Україну з брехнею, корупцією та відсутністю соціального ліфта вони не повернуться. І під загрозою вся наша країна”.

Видання “Країна” спробувало розібратися, чи справді так погано, і чи планують біженки повертатися додому. У ході опитування думки розділилися. Ось що кажуть українські жінки, які зараз живуть за кордоном.

Киянка Наталія Поліщук із Німеччини:

Я живу в Гамбурзі, влаштувалася за фахом у салон перукарем, з’явилися свої клієнти. Зі мною 15-річний син, він ходить до школи. Ми винаймаємо кімнату, мені тут подобається, і, чесно кажучи, я тут залишилася б. Але я сильно сумую за чоловіком, іноді почуваюся зрадницею по відношенню до нього. На шкільні канікули ми їздимо в Україну, але повернутися зовсім я не готова. У чоловіка в Україні свій невеликий бізнес у сфері будівництва, а за кордоном він не знає, як себе застосувати, і не хоче їхати. Я намагалася його переконати і вмовити переїхати з України після війни, адже країну доведеться відбудовувати заново, а знаючи, яка у нас корупція, яка навряд чи кудись подінеться, гроші швидше за все розкрадуть. До того ж я боюсь за сина. Раптом війна затягнеться, його заберуть до армії. Я цього не хочу. Тому сподіватимемося, що наш тато змінить думку.

Харків’янка Галина Майстренко із Франції:

За рік життя у Франції у мене кілька разів змінювалася думка. То бувають моменти, що хочеться залишитися, переважно через майбутню дитину. Маю дочку, їй 10 років, вона ходить тут до школи і їй подобається. Хочеться, щоб вона здобула і вищу освіту в Європі, тоді будуть шанси влаштуватися на добру роботу. Але з іншого боку, почуваюся тут чужою, тягне додому, до чоловіка. В Україні я працювала у відділі персоналу у великій компанії, а тут через незнання мови влаштувалася у кафе на кухню. Тому схиляюся до того, що повернемось до України після війни.

Ірина Міщук із Київської області, зараз живе в Польщі:

У Польщі добрі працівники нарозхват, а в мене чоловік на всі руки майстер. Ми й до війни хотіли спробувати поїхати на заробітки. Тому як тільки у чоловіків з’явиться можливість виїжджати, заберу чоловіка сюди. Мова схожа, робота є, житло зняти не проблема. Я сама працювала тут і на касі в супермаркеті, і на прибиранні, зараз доглядаю старої жінки. У чоловіка можливостей роботи буде більше, тут багато де потрібні чоловіки. У нас росте 8-річний син, тож заради нього ми вирішили будувати майбутнє за кордоном.

Херсонка Людмила Кірик зі Швейцарії:

Чоловік переїде до нас, як війна закінчиться. Скільки років знадобиться на відновлення України, незрозуміло. А з нас і 90-х вистачило, не хочу щоб наші діти переживали важкі часи. Таким працьовитим людям, як українці, влаштуватися не проблема. Можливо, ми переїдемо в іншу країну Європи. Головне, що тут стабільність, працюють закони, люди захищені соціально. Боюся, що в Україні після війни мало що зміниться у плані системи, а якщо кумівство та корупція залишаться, то повертатися немає сенсу.

Киянка Ксенія Якобчук із Британії:

Ми до тата, однозначно. Всюди добре де нас нема. За кордоном зовсім інший менталітет, інакше все працює. І у чому вони навіть відстають (та сама сфера краси, банки). Тільки зараз зрозуміла, що справжня Європа була в Україні до війни. Навіть якби тут була шикарна робота з великою зарплатою (а я влаштувалася на неповний день до школи помічником з адаптації українських дітей), я повернулася б до України. Там я була вчителем у приватній школі, маю багато друзів. У чоловіка свій успішний бізнес, у нас свій будинок під Києвом, який ми якраз перед війною купили та закінчували облаштовувати. За кордоном треба все починати з нуля. Тож без варіантів – лише назад в Україну.

Одеситка Юлія Міщенко з Німеччини:

Я ще сумніваюся, але швидше за все залишимося тут і тата заберемо. Мій роботодавець обіцяв і його влаштувати (я влаштувалася адміністратором у готелі, у мене гарна німецька). Синові 11 років, він дуже підтягнув мову за рік у місцевій школі, з’явилися друзі. Чоловік поки що нічого не вирішив, але думаю, він погодиться переїхати. В Україні буде ще довго нелегко, а другого життя я не маю.

Запоріжниця Тетяна Бондар із Польщі:

Ми з донькою повернемось до України, це навіть не обговорюється. Поки що це небезпечно, але коли війна закінчиться, інакше питання навіть не стоятиме. Чоловік на нас дуже чекає назад, у нас своя квартира, машина. Щоб це заробити тут, потрібні роки. А головне, в Україні все рідне, там і мури допомагають.

Олена Король з Івано-Франківська, зараз у Британії:

Ми досі думаємо. Є аргументи як за так і проти. З одного боку, тут сита Європа, багато можливостей для розвитку, а головне – майбутнє для дітей. З іншого боку, в Україні залишилися старі батьки, свій дім із ділянкою, друзі. Чоловік вагається. Я тут влаштувалася збирачем штрафів за паркування, взяли із середньою англійською. Зарплата втричі вища, ніж була в Україні (я менеджер із продажу). Чоловік тут теж міг би влаштуватися (він водій). Можливо, він переїде сюди, але однозначного рішення ми ще не ухвалили.

Киянка Поліна Зубович із Франції:

Я патріот, дуже люблю свою країну. Упевнена, що після війни швидко все відбудуємо, буде шанс розпочати все з чистого аркуша. Прийдуть молоді політики нового покоління і ми заживемо так, що ще європейці мріятимуть до нас переїхати. Не вважаю, що це утопія. Ми навіть зараз, під час війни, на голову вищі багато в чому. Взяти той самий інтернет-банкінг. А якщо всі поїдуть, хто Україну підніматиме? Це ж наша земля, хоч би як пафосно це звучало. Тому, звісно, ​​ми до тата.

Марія Білоконь з Одеської області, зараз у Німеччині:

Схиляємось до того, що “тато до нас”. Заради дитини підемо на цей крок, і осядемо тут усе. Чоловік готовий переїхати, він чиновник у міськадміністрації. Зарплати тут хороші, прибиральниці отримують під 2 тисячі євро – у кілька разів більше, ніж наші вчителі. Рівень життя, природно, вищий, ніж в Україні (навіть до війни), хоч і не без недоліків. Але ніде немає нічого ідеального. Хочемо відкрити свою справу у сфері перевезень.

Довідка. Після 24 лютого 2022 року понад вісім мільйонів жителів України були змушені тікати з країни. Це дані ООН. Майже п’ять мільйонів українців здобули тимчасовий притулок у Європі. Найбільше біженців – близько 1,6 мільйона – прийняла сусідня з Україною Польща.

Source link