Історія освоєння, процвітання та занепаду Донбасу, часи "залізної гарячки"

Дев’ять років тому Донеччина та Луганщина стали асоціюватися у європейців із війною та розрухою. А півтора сторіччя тому Донбас мав зовсім іншу славу – він був символом процвітання та багатства, у нього охоче інвестували багато європейських країн.

Заводи, житлові будинки, лікарні та магазини стрімко розширювали селища та міста за часів “залізної гарячки”, як називали той період кінця 19-початку 20 століть, за аналогією із “золотою лихоманкою”. Донбас будувався руками відчайдушних мрійників та розважливих прагматиків, які на українській землі побачили для себе нові можливості.

Історія Донбасу має велике відношення і до Європи. Деякі країни намагалися про неї забути – спогади, які надто травмують, а інші підтримують пам’ять про ті події досі.

Реконструювали цю історію на основі матеріалів завідувача відділу наукових досліджень історії України XIV – початку ХХ століття Дніпропетровського національного історичного музею імені Яворницького Валентини Лазебник, інтерв’ю з нею та з істориком, учасником ініціативи “ДЕ НЕ ДЕ” Леонідом Марущаком.

Кілька років тому Валентина Лазебник у Парижі серед предметів антикваріату в одного з вуличних торговців побачила аркуш паперу зі знайомим українським топонімом. Це була акція одного із підприємств Донбасу. Маючи більш ніж 100-річну історію, вона тепер продавалася як сувенір. Дивно, але близько 300 тисяч жителів Франції досі зберігають акції українських підприємств, які вони залишили від предків, які колись вклали гроші в розвиток Донбасу. І якщо сьогодні українські папери збереглися у такій кількості у французів, то важко уявити, скільки ж їх існувало наприкінці 19-го століття, коли вони були на вагу золота.

Акція “Російського Провідансу у Маріуполі”. Першим масово збирати акції підприємств на Донбасі став дніпрянин Дмитро Піркл. Згодом він передав свою колекцію музею. Для істориків колекція таких акцій, що зберігається у Дніпропетровському історичному музеї, стала одним із джерел вивчення зростання економіки сходу України наприкінці 19-початку 20 століть.

Відома сторінка становлення промисловості на Донбасі пов’язана з ім’ям Джона Юза, британського підприємця. У 1869 році він купив на березі Кальміуса землю і розпочав будівництво металургійного заводу. Так виникла Юзівка. Вісім пароплавів перевезли з Великобританії обладнання на підприємство, через три роки завод запрацював.

Ім’я Джона Юза добре відоме сучасникам, на початку 21 століття у Донецьку йому встановили пам’ятник. Після нього інвестувати в регіон почали і французи, котрі скуповували шахти і будували кам’яновугільну промисловість. Вугілля на Донбасі було гарної якості, а ось залізна руда була не найвищого рівня. Спочатку руду для Юзівського заводу возили з Керчі, потім налагодили постачання із Кривого Рогу. Валентина Лазебник розповідає:

“Знайшла я фото, як перевозять руду з місця видобутку до Катеринослава (зараз – місто Дніпро). Для того, щоб потрапити далі, на Донбас, треба перетнути Дніпро. А ширина Дніпра – кілометр. Скільки волів та возів потонуло у тому Дніпрі – невідомо “Поки держава не побудувала залізницю. І це була перша залізниця, яка йшла не з півночі на південь, а зі сходу на захід: Кривий Ріг, через Катеринослав – і на Донбас. І вона була саме для перевезення залізняку”.

Промисловість східної України повільно розвивалася до будівництва залізничної гілки. Але коли замість волів степами помчали вантажні вагони, це стало новим етапом розвитку регіону. Перший крок для перетворення донбаських степів на “золоті копальні Каліфорнії” було зроблено.

Про поклади солі в районі Бахмута було відомо ще у 18 столітті. У другій половині 19 ст. почали розробляти родовища, проте невеликі підприємства мали невелику потужність. У 1883 році французькі банкіри та підприємці заснували товариство з розробки солі, яке скупило соляні копальні поблизу Бахмута і створило промислове підприємство з кам’яносоляними копальнями та солеварним заводом. Незабаром воно стало одним із лідерів солевидобутку і найбільшим такого типу в Центральній та Східній Європі. Значна частина товару вирушала експорту.

1926 року, після того, як більшовики націоналізували соляні підприємства, селище назвали ім’ям Карла Лібкнехта. Згодом він виріс у місто, а за незалежної України став Соледаром, за який точилися запеклі бої з серпня минулого року.

Валентина Лазебник продовжує розповідь про розвиток Донбасу:

Після будівництва залізниці в 1884 році почалася нова історія регіону. Першими сюди прийшли англійці, потім французи, а потім масово бельгійці. У період з 1895 по 1900 рік було побудовано 20 заводів за рахунок іноземних інвестицій. по п’ять щороку”.

На той час європейський капітал активно шукав нові території для інвестування. Виявилося, що на Донбасі є майже незасвоєна земля з багатьма природними багатствами та потенціалом дешевої робочої сили. Леонід Марущак розповідає:

“Росія потребувала нових технологій і важкої промисловості, але ресурсів для розвитку не мала. І тоді імперія вирішила залучити гроші з-за кордону. Держава в особі Російської імперії гарантувала свою участь у тому, що сприятиме цим інвестиційним капіталам. Що ніхто не буде вводити інвесторів в оману. Були створені спеціальні умови, що гарантували капіталовкладення”.

Успішна робота одних заводів надихала відкриття нових. З’являлися підприємства металургійної, залізорудної, кам’яновугільної, марганцевої, хімічної, будівельної промисловості. 1892 року запрацював Донецький содовий завод (згодом Лисичанський). 1983 року почали будувати Дружківський завод, а через чотири роки – Торецький, пізніше їх об’єднають.

У 1896 році німецький підприємець Конрад Гампер заснував механічний завод у Краматорську. Його співвітчизник Густав Гартман збудував паровозобудівний завод у Луганську. 1887 року в Маріуполі видав першу продукцію трубний цех Нікополь-Маріупольського гірничо-металургійного товариства, а потім запрацював і металургійний завод “Провіданс” (Маріупольський меткомбінат імені Ілліча).

Того ж року першу плавку чавуну виконали на металургійному заводі в Єнакієвому. У 1899 році було пущено першу доменну піч Макіївського заводу. Тільки у Костянтинівці за п’ять років, з 1896-го по 1900-й, бельгійські підприємці збудували скляний, пляшковий, хімічний, дзеркальний та керамічний заводи.

Тяжка промисловість на Донбасі будувалася на гроші десятків акціонерних товариств. Металургійна промисловість з 17 великими заводами була повністю створена європейцями – переважно бельгійцями, французами та англійцями. Їм же належали 24 кам’яновугільні шахти. Економіка регіону стрімко зростала. Збільшувалася і чисельність населення – люди приїжджали у пошуках роботи та знаходили її. Лазебник каже:

“Донбас ставав світовим центром важкої промисловості, де працювала більшість висококласних заводів, шахт і копалень. Якщо кам’яновугільна промисловість десь на 70% працювала за рахунок іноземних капіталів, франко-бельгійських раніше, то металургія наближалася до 100%. Це були франко-бельгійські , англійські та частково німецькі капітали. У Європі на той час дивіденди з грошових вкладів у цінні папери становили 3%. Якщо п’ять – це вже вважалося дуже високим відсотком. А тут вони давали до 40% прибутку”.

Наприкінці 19-початку 20 століття варто назва одного з селищ або міст на Донбасі додати до найменування акціонерного підприємства – і ажіотаж навколо цих акцій на біржі в Брюсселі був гарантований. Ділки вже знали – у цьому випадку можна буде отримати більший прибуток.

Разом із будинками для працівників будувалася інфраструктура. Відкривалися школи та лікарні, створювалися театри, бібліотеки, розвивався кінний спорт, футбол та теніс. Бельгійський промисловець Ернест Сольве приїхав до Лисичанська лише через шість років після того, як там відкрився його содовий завод – там нарешті побудували готель того рівня, який міг би його прийняти. Описуючи Донбас того часу, Марущак каже:

“Це була золота жила, взаємодія з локальними та міжнародними капіталами. Унікальний такий випадок. Безпрограшний варіант”.

Наприкінці 90-х років 18 століття в Маріуполі палили багаття. Величезні стовбури диму здіймалися в небо, а коли був вітер, розсіювалися над містом. У такий спосіб фахівці з Бельгії вивчали троянду вітрів. Їм треба було зрозуміти – у якому напрямку підуть вихлопи, коли запрацює важке металургійне виробництво.

Машини, обладнання та навіть будівельні матеріали для заводу “Нікополь” у Маріуполі везли пароплавами із США до Криму. А вже звідти – залізницею до міста Марії. Декілька десятків фахівців, які запустили виробництво, теж були з Америки. На “Нікополі” виробляли броню для кораблів, ливарний чавун та труби. Пізніше американці продадуть свою частку у підприємстві інвесторам із Бельгії та Франції.

Поблизу збудували ще один металургійний завод “Провіданс”. Його продукція – чавун, сталь, залізничні рейки та лите залізо. У 1919 р. ці заводи об’єднали, а в 1924 р. назвали на честь Леніна.

Перед початком світової війни у ​​Маріуполі перебували консульства восьми європейських держав. Тут була своя митниця та біржа. Місто називали вікном до Європи. Як же сталася аварія Донбаської мрії? Чималу роль у цьому відіграли робітники заводів з іноземним капіталом, які на власному досвіді могли відчути різницю між своїм прибутком та зарплатою зарубіжних фахівців. Коли в Росії почався революційний рух, частина робітників активно підтримала його.

Жовтнева революція 1917 р. оголосила курс ліквідацію капіталізму. Стартувала націоналізація. Іноземці масово почали покидати Донбас. 1918-го Рада народних комісарів видала декрет, яким націоналізував підприємства низки галузей промисловості та транспорту з основним капіталом у розмірі мільйона рублів і більше. Техперсоналу та управлінцям заборонили залишати роботу на підприємствах під страхом революційного трибуналу. Однак все одно іноземні інженери, висококваліфіковані майстри знаходили шляхи, щоб повернутися додому.

Націоналізовано були й цінні папери – місцевим наказали здати до банків. Людину, яка зберегла акції, могли покарати аж до розстрілу. Леонід Марущак розповідає:

“Французи ненавидять згадувати про це. Для них це трагічна тема в національному масштабі, навіть незважаючи на те, що це початок 20 століття. Багато сімей втратили капітали, втратили бізнес, який був тут. Вони не тільки не отримали прибуток, вони були позбавлені можливості забрати частину власності”.

Після того, як більшовики почали керувати промисловістю, а європейські фахівці втекли, частина підприємств просто встала. Щоб відновити виробництво, були потрібні кадри. А європейці, які безуспішно намагалися повернути хоча б якусь власність через європейські суди, знову їхати на Донбас вважали безглуздим. Поради звернулися за допомогою до американців:

“У 20-30-х роках іноземців запрошували будувати індустріальний Донбас. Своїх фахівців не було, професуру та інженерів знищили під час репресій, тож запросили міжнародні компанії”.

Завод у Краматорську, наприклад, зупинився у 1921 році через брак фахівців. Ситуацію виправило залучення команди із 20 американських інженерів, які повернули підприємство до повноцінної роботи. Однак пізніше їм відмовилися видавати зарплату у валюті, і вони виїхали. Тоді в Україну запросили близько 500 німців, які погодилися отримувати платню у рублях. Лабезник каже:

“Міфа про радянський технологічний прорив, про який говорив Сталін, не було б без Німеччини та США. Без них не відновили б заводи, які втратили під час громадянської війни”.

Тема індустріалізації Донбасу тривалий час була під негласною забороною на дослідження. Документальні свідчення було вивезено. Знайти інформацію у музеях було складно. Проте залишалися спроектовані європейськими архітекторами будинки, зберегли історію та незвичайні для України імена на могильних плитах кладовищ. Показовою є розмова, про яку згадує Леонід Марущак. Якось він спілкувався з одним із робітників, який 30 років відпрацював на заводі на сході України. І той розповідав про обладнання зі штампами європейських міст та датою 1889 року, яке бачив щодня. Але людина і не підозрювала справжню причину того, як подібне обладнання тут з’явилося. Роками чоловік пояснював собі незрозумілі штампи тим, що обладнання начебто привезли з евакуйованого європейського підприємства під час Другої світової війни. “Це міфи, якими задовольнялися, і всім було добре, – каже Марущак. – Люди вірили”.

Source link