Як українські біженці втрачають своїх дітей у Європі

Біженців з України позбавляють батьківських прав та забирають у них дітей, і це не поодинокі випадки. Що відбувається?

У європейських країнах почастішали випадки, коли ювенальні служби виносять подібні рішення щодо українських біженців. Щоб розібратися в тому, що відбувається, видання “Країна” розглянула кілька історій, хоча насправді їх набагато більше. Можливо, деяким вони допоможуть в аналогічній ситуації хоч якось зорієнтуватися.

Олена Ковальова з Дніпра має двох дітей: Олександра 16 років і 4-річного Річарда. Вона розповідає:

“До Німеччини я приїхала з молодшим сином Річардом. Старший, Олександре, залишився в Україні, він не хотів їхати, проте через кілька місяців я все ж таки вмовила його приїхати. Після приїзду в березні минулого року українські волонтери порекомендували мені сім’ю, готову прийняти українських біженців. Окрім нас там проживали 12 осіб, з них двоє дітей.Типу невеликий інтернат сімейного типу.Там ми прожили 51 день.Затем нам запропонували переїхати в табір для біженців: нас прийняли, поселили без проблем.Але через кілька днів приїхали представники ювенальних служб та заявили, що сім’я, у якої ми до цього мешкали, поскаржилася на мене, вони написали заяву, що нібито я не дивлюся за своєю дитиною, мало її годую, надто емоційно реагую на побутові труднощі, і мені заявили, що на підставі цього доносу у мене тимчасово заберуть дитину, до з’ясування всіх обставин. Дитину забрали прямо з пісочниці, де вона грала”.

За словами Олени, співробітники ювенальних служб не мали жодних доказів, які могли б підтвердити слова людей, що написали донос:

“Щоб забрати у мене дитину, було достатньо того, що якісь люди без будь-яких підтверджень написали на мене скаргу, що я погана мати. Ніхто не захотів слухати мої аргументи, взагалі якось розбиратися в ситуації. Мене поставили перед фактом. , заявивши, що у цій справі буде суд, і там я зможу озвучити свої докази.Спершу сина відвезли до дитячого будинку, а через 10 днів передали невідомій сім’ї.Перше судове засідання відбулося через два тижні, на ньому мені заявили, що я можу бачити свого сина один раз на 8 місяців.

Друге судове засідання відбулося за чотири місяці, і мені заявили, що мої батьківські права тимчасово припиняють. Після цього я розплакалася – і суд заявив, що мені потрібно пройти психіатричне обстеження та довести свою адекватність, інакше дитину мені не повернуть. Я найняла адвоката. Він порадив зібрати документи в Україні, які б підтверджували, що я ніколи не перебувала на психіатричному обліку, не притягувалася до кримінальної відповідальності. Він сказав, що якщо я стану на облік у місцевій психіатричній клініці, мені одразу поставлять якийсь діагноз. Лікарі просто вкажуть, що я біженка приїхала із зони бойових дій, а для них це вже підстави для якогось діагнозу.

В Україні я зібрала всі можливі характеристики зі школи та університету, де навчалася, із дитячого садка, куди ходив мій син – усі вони були позитивними. Але згодом виявилось, що для суду цього недостатньо. За останні 7 місяців сина я бачила лише три рази.

Нині у мене хочуть забрати ще старшого сина, 16-річного Олександра. Десь місяць тому ми з ним поїхали на зустріч до молодшого сина, але там мені заявили, що з Річардом може побачитися лише старший син, а мені заборонено. Після чого я почала прориватися до кімнати, де він був. Співробітники ювенальних служб викликали поліцію та заявили, що я завдала їм легких тілесних ушкоджень. Через це на мене відкрили кримінальну справу, на підставі якої вже хочуть забрати старшого сина”.

“Українське консульство в Німеччині не діє. Там мені повідомили, що нічим допомогти не можуть, оскільки я отримала статус біженки і перебуває під опікою законодавства ФРН. Є якась 24-та стаття закону про проживання, яка передбачає надання тимчасового захисту для біженців. Коли українець отримує статус біженця, на нього починає поширюватися 24-та стаття, а з нею і все законодавство Німеччини, тому моїх дітей забирають на підставі законів Німеччини, а мене хочуть судити як німкеню, а не українку. Консульство заявляє, що нічим допомогти не може”.

Олена Дашко – мешканка Сєвєродонецька, яка приїхала до Німеччини у жовтні 2022 року зі своєю дев’ятирічною дочкою. Кілька місяців проживала в таборі для біженців, потім зауважила, що дочка погано засинає та інколи дуже хвилюється. Жінка звернулася до місцевого психолога у таборі для біженців. Вона розповідає:

“Психолог попросив, щоб моя дочка залишилася у них у клініці на кілька днів, а вони за нею поспостерігають. Це було недалеко від місця, де ми жили, тому я погодилася. Через кілька днів психолог мені заявив, що моїй дочці стає гіршою, вона постійно кричить, намагається втекти, тому вони залишають її у себе.. Після цих слів лікар викликав співробітників ювенальних служб, які заявили, що з цього моменту вони мене частково обмежили в батьківських правах. Дочка перебувала у психологів 10 днів, потім відбувся суд, який частково позбавив мене батьківських прав, мені сказали, що тепер я не можу вирішувати, де буде моя дитина.

Через два тижні після того, як її забрали, я вперше побачила свою дочку. Вона була в жахливому стані, вся подряпана, на обличчі були синці, вона мало розмовляла. Мені вона сказала, що весь цей час була одна, з нею ніхто не розмовляв, а якщо говорили, то німецькою мовою, яку вона не розуміє. На моє запитання, звідки у дитини синці лікарі сказали, що це вона сама себе вдарила. У клініці мені заявили, що я більше не маю права відвідувати свою дочку, оскільки їй призначили опікуна, а якщо я з’явлюся на території клініки, то стосовно мене відкриють кримінальну справу, про що вручили відповідний документ.

Після цього я звернулася до українського консульства, щоб мені допомогли розібратися в ситуації, що склалася. У консульстві сказали, що вони нічим допомогти не можуть, тому що я перебуваю на території іншої країни і змушена підкорятися їхнім законам.

На сьогодні я взагалі не знаю, де знаходиться моя дитина, у клініці мені про це не говорять. У консульстві мені сказали, що якщо мою дитину забрали лікарі, отже, так треба – нібито вони знають, що роблять. Зараз доньці дають якісь психотропні препарати, але які мені невідомо. Скільки часу займе лікування, мені також не кажуть. Через три місяці я бачила свою дочку всього чотири рази”.

Олена з гіркотою констатує:

“Консульство безсиле. Тільки в Німеччині більше 100 випадків, коли у біженців забрали дітей. Ми вже об’єднуємося у спільноти, допомагаємо один одному фінансово та юридично. На даний момент мені відомо лише про один випадок, коли сім’ї з України повернули дитину. Ми всі хочемо. повернутися назад до України, але не можемо цього зробити, доки наші діти перебувають тут”.

Source link