З Ердоганом чи без? 2023 рік стане кризовим для відносин Євросоюзу та Туреччини

Наступний рік стане ключовим для Туреччини: святкування 100-річчя Турецької Республіки, вибори президента та парламенту. Але чи змінить ЄС свою позицію щодо Анкари?

Про це і не тільки – Седа Гюркан, викладач політології та європейських досліджень на факультеті філософії та соціальних наук, науковий співробітник Інституту європейських досліджень Вільного університету Брюсселя у матеріалі EURACTIV.

Вибори наступного року матимуть вирішальне значення для Туреччини, вони здатні змінити її відносини з ЄС. На тлі її швидкої демократизації Рада ЄС із загальних питань у червні 2018 року фактично призупинила переговори щодо вступу та модернізації Митного союзу ЄС-Туреччина. Та й турецький уряд уже менш зацікавлений у справжніх відносинах із ЄС, оскільки вони вимагатимуть комплексних внутрішніх реформ. Тупик, що виник, призвів до відносин, які стали, в основному, транзакційними.

Підсумки виборів 2023 року зараз “висять у повітрі”. Нещодавні опитування демонструють, що Джумхур, або Народний альянс, що складається з партії Реджепа Тайіпа Ердогана ПСР (Партія справедливості та розвитку) та її ультранаціоналістичного союзника ПНД (Партія націоналістичного руху), може програти майбутню гонку. Але залишається загадкою, чи зможуть опозиційні партії домовитися про кандидата, який кине виклик Ердогану, чи представлять передвиборчу програму, яка надихне турецьких виборців.

За два десятиліття правління ПСР Туреччина перетворилася з неповноцінної демократії на автократію. Правляча еліта дедалі більше спиралася на націоналістичний, консервативний та мажоритарний дискурс. Націоналістична хвиля стала помітнішою після виборів у червні 2018 року, коли ультранаціоналістична ПНД та ПСР створили виборчий альянс. Мажоритарне розуміння управління правлячою елітою посилило етнічні, релігійні та політичні розбіжності, що ведуть до політичної та соціальної поляризації. Після невдалого перевороту 2016 року репресивні заходи, вжиті в умовах надзвичайного стану, стали постійним елементом внутрішньої політики Туреччини, за короткий час створивши авторитарну країну.

Внутрішні зміни мали і негативні зовнішньополітичні наслідки: Туреччина стала наполегливішою регіональною силою і слідує все більш односторонній зовнішньополітичній лінії. Приклад – нещодавні операції Туреччини у Північній Сирії, бурові роботи у Східному Середземномор’ї з 2019 року та її участь у Лівії, яке велося за обмежених консультацій або без консультацій із західними союзниками Туреччини. При цьому іноді зовнішньополітичні переваги Туреччини суперечили інтересам ЄС, як, наприклад, її неприєднання до санкцій ЄС проти Росії.

З іншого боку, зростаюча військова промисловість Туреччини та зростаюча хвиля націоналізму створили благодатний ґрунт для цих односторонніх зовнішньополітичних дій, переважно антизахідного, антиєвропейського зовнішньополітичного дискурсу правлячої еліти. З переходом Туреччини до президентської системи у 2018 році її зовнішня політика стала менш інституціоналізованою, а президентський палац монополізував ухвалення рішень. Це зробило позиції Туреччини вразливими до імовірних змін, а країну – ненадійним і непередбачуваним гравцем у міжнародних відносинах.

Якими ж можуть стати відносини між ЄС та Туреччиною у новому році? Можливі два сценарії, два можливі результати для турецької політики та відносин між Євросоюзом та Анкарою.

Перший. У тому випадку, якщо очолюваний Ердоганом Народний альянс переможе на виборах, він, швидше за все, продовжить існуючу внутрішню та зовнішню політику. Натомість ЄС розширить свій прагматичний підхід до Туреччини, спираючись на неї, як на партнера, і віддаючи пріоритет відносинам, що ґрунтуються на інтересах, а не на цінностях. Але поки Туреччина зміцнює авторитарні тенденції у цьому сценарії, ЄС та країни-члени, як і раніше, не захочуть взаємодіяти з Туреччиною. Відносини, засновані на інтересах та пріоритетах ЄС, можуть, у свою чергу, ще більше зміцнити автократичну владу Туреччини, зробивши її ще більш непередбачуваною та наполегливою.

Другий. Якщо опозиційний блок зможе зламати 20-річне правління Ердогана, цілком реально очікувати на процес нормалізації турецької політики. Безперечно, така реформа займе багато часу, оскільки новий уряд успадкує неефективну систему управління та економічні проблеми ПСР. Та й ідеологічні розбіжності між шістьма опозиційними партіями здатні на заваді функціонуванню уряду. Відмінності можуть бути особливо помітні у зовнішній політиці щодо майбутнього Сирії, відносин із Росією чи Грецією, участі Туреччини у Східному Середземномор’ї.

Однак цілком імовірно, що новий процес реформ, хоч і повільний, зможе змінити ставлення ЄС до Туреччини. Це могло б допомогти державам-членам ЄС домовитися про більш позитивний порядок денний, запустивши конкретні стимули для підтримки процесу реформ у Туреччині, таких як лібералізація візового режиму чи модернізація митного союзу. У цьому сценарії здатність ЄС залучити Туреччину до процесу реформ додала б швидкості та стійкості.

З одного боку, це вимагає встановлення довіри до Євросоюзу в турецькому суспільстві, переконання суспільства в тому, що реформи призведуть до тісної інтеграції Туреччини до ЄС. З іншого – це означало б відновлення системи умов, що включає ретельний моніторинг, чіткі умови та надійні стимули. Лише тоді ЄС зможе залучити Туреччину до діалогу, зміцнити взаємну довіру, поглибити взаємозв’язок та відновити свій згаслий вплив на Туреччину у постердоганівську епоху.

Source link