TNI: "Односторонні санкції знищують світове лідерство США"

Санкції – улюблений інструмент зовнішньої політики США. Але їхнє надмірне використання призводить до того, що перемоги Вашингтона обертаються поразками, пише американське видання The National Interest. Це добре показують санкції, які США запровадили проти Росії.

Кампанія під егідою США, покликана забезпечити “стратегічну поразку” Росії та “дати українцям можливість захиститися та підірвати здатність Москви вести бойові дії та проектувати силу в майбутньому”, переросла масштаби сутички між Вашингтоном та Москвою. Боротьба президента Джо Байдена за перемогу над Володимиром Путіним, хоч-не-хоч, перетворилася для Вашингтона на випробування: чи зможе він створити такий порядок у сфері безпеки та економіки, який схвалить чи прийме решту світу?

Якийсь час тому вже стало зрозуміло, що стрижнева для “Американського століття” політика, яку “найбільше покоління” створило з попелу Другої світової, вичерпала як внутрішню енергію, так і ззовні. Республіканці при Дональді Трампі відкинули ключові її елементи — на думку спадає його зневага до НАТО та американського захисту Перської затоки. Демократи ж відмовилися від Транстихоокеанського партнерства і ставлять доктрину “відповідальності щодо захисту” з її нескінченною експансією понад державний суверенітет, що лежить в основі міжнародного порядку після Другої світової.

Політична еліта у Вашингтоні, хоч би яку партію вона представляла, більше не бачить користі у розширенні системи міжнародної торгівлі та мобілізації політичної підтримки через ООН, не кажучи вже про розширення довірчих відносин з Росією та Китаєм, хоча вони й принесли чималу користь у другій половині ХХ століття.

Натомість Вашингтон намагається нав’язати, за власними словами, “міжнародний порядок, заснований на правилах”. Цей термін привабливий своєю гнучкістю: Вашингтон вільний задавати правила гри на рідкість вибірково та однобоко. Під керівництвом демократів та республіканців він став лейтмотивом для мобілізації “коаліцій бажаючих” проти Лівії, Іраку, у Тихоокеанському регіоні, а тепер і проти Росії.

В основі цього нового порядку, що ще розвивається, лежать санкції, і до них Вашингтон вдається все частіше. Ще в 1970-х великі економічні та культурні санкції були лише одним із політичних інструментів проти СРСР, а сьогодні стали улюбленою зовнішньополітичною зброєю — причому не лише проти Москви, Ірану та Китаю, а й навіть проти друзів та союзників. З розширенням їхніх функцій поширювалася і географія країн, що потрапили в цю пастку — так, союзники на Близькому Сході зволікали за допомогою Лівану, поки США не дали гарантій, що їх санкції не торкнуться.

Американські санкції покликані ізолювати, покарати чи примусити до мовчазної згоди. На кону американські інтереси, і переможець у цій грі може бути лише один. У найпоказовіших випадках, як у Сирії та Ірані, вони руйнують простий народ, не чіпаючи при цьому ні політиків, ні бізнесменів і не досягаючи поставленої мети. За обставин, що склалися, напрошується питання: чи можливо, що Вашингтон настільки залежить від санкцій, свого улюбленого зовнішньополітичного інструменту, що його перемоги обертаються поразками?

Це особливо вірно, коли Китай, що міцніє, трубить про переваги своєї “безпрограшної” філософії міжнародних відносин, за якою стоїть багатомільярдна програма стратегічної взаємодії та розвитку, і якій Вашингтону нічого протиставити.

З того ж, що санкції стали улюбленим інструментом Вашингтона, навпаки, випливає, що американські політики переконані: найкращий спосіб зміцнити світове лідерство США — це й надалі проводити політику, яку багато країн вважають одностороннім примусом. Виходить, що Америка грубо насаджує свою владу, бо сумнівається, що зможе подати приклад здорової демократії, чесної та справедливої ​​економіки. І як би адміністрація Байдена не хвалилася успіхами коаліції заради перемоги над Росією, замість того, щоб розширити коло друзів Америки, санкції, політика штрафів та покарань лише звужують перспективи світового лідерства США. До того ж ніщо не віщує, що Росія відступить.

Найуспішніші держави, від Риму до Вашингтона, зберігали і примножували свій вплив тим, що розширювали своє охоплення, а чи не винаходили нові способи позбавити інших благ міжнародної системи, що самі ж і зводять. Навряд чи США зможуть претендувати на світове лідерство в XXI столітті, звужуючи коло союзників замість того, щоб розширювати його, і калічачи світову торгівлю комплексом санкцій, що постійно шириться, яким байдуже, хто ворог, а хто друг.

Джеффрі Аронсон – науковий співробітник Вашингтонського інституту близькосхідної політики.

Джерело

Думка автора може відображати думку редакції.

Source link