Діти та війна – про що розповідають психологи

Другий рік триває повномасштабна війна в Україні, і найбільше постраждалі від неї – діти. Навіть отримавши тимчасовий захист у Європі, багато хто досі не може повернутися у свій звичайний стан. Що вже говорити про тих, хто продовжує чути виття сирен та гуркіт вибухів. Як допомогти своїй дитині? На що звернути увагу?

Розповідаючи про свою діяльність, українські психологи кажуть: “Іноді успіх – коли дитина знову почала розмовляти”. У дитячих психологів, які працюють із травмами війни, роботи зараз дуже багато – вони намагаються повернути в нормальний стан дітей, які в кожному шурхітті чують повітряну тривогу чи вибухи.

Послухайте їх розповіді, можливо щось знайдете корисне для себе, для допомоги своїй дитині. Адже не завжди є можливість звернутися до професійного психолога. Особливо це за кордоном, де повноцінному лікуванню заважає горезвісний мовний бар’єр.

Ольга Федорець – психолог та психотерапевт, експерт НаУКМА, яка працює з благодійним фондом “Голосу дітей”. Вона розповідає:

“Мій перший досвід роботи з дітьми під час війни був у волонтерському пункті у 2014 році. Щотижня близько 200 дітей зі Слов’янська та Краматорська проходили “транзитом” через дитячу, яку ми зробили разом з іншими психологами. Діти були “з коліс”, приходили відпочити , поки батьки вирішували їхній подальший шлях.

Тоді я побачила, як багато розпачу у дорослих, і як мало знають, що робити. А ще відчула, що кожна дитина все одно більше спирається на свого близького дорослого, ніж на мене – якою б я не була класною. Тому після 2014 року я намагалася не розпочинати роботу з дитиною одразу з зустрічі з нею у своєму кабінеті. Просила спочатку приходити батьків або тих, до кого дитина має прихильність. Це давало кращі результати, ніж коли б я мала вибудовувати нові відносини з дитиною. І так можна підтримувати більшу кількість дітей.

Вже у листопаді 2014 року ми почали працювати зі шкільними психологами. Вони були у розпачі. Дитина у безпечному місці не хотіла заходити до класу, бо вікна надто великі та нічим не заставлені. Або від гучних звуків діти миттєво переховувалась під парту. Або не хотіли йти до школи, бо та здавалася ненадійною. Це були нормальні прояви адаптації дітей до місць, де триває війна, але неприйнятні там, де її немає.

Ми говорили з вчителями про те, як підтримати дитину та формувати довіру. Як бути дорослим, як правильно поводитися, якщо дитина лякається в класі. Що робити, коли нудьгує чи журиться. Що мене дивує у дітях, які мали досвід війни? Готовність відновлюватись. Швидко, як плющ, шукати опору. Ця сила фантастична”.

Методист-експерт Руслана Мороз розповідає:

“Під час війни я зустрічала багатьох дітей, у яких забрали дитинство. Вони надто рано дізналися про страшне: смерть, зґвалтування, криваві тіла. Якщо вони були свідками чи учасниками таких подій – це на все життя. Але діти навчаються з цим жити і можуть бути щасливими.

З 2014-го я багато працювала не лише з дітьми, а й із сім’ями переселенців, бо дитина залежить від психологічного стану батьків. Мама дає опір та почуття безпеки, надії, віри в себе та майбутнє. Це основа, щоб дитина з найменшими травматичними наслідками пережила стрес. Якщо мама стійка, розуміє свій стан і знає, що з нею робити – дитині легше впоратися із травматичним досвідом.

Пам’ятаю, як мама привела до мене дівчинку з тиками. Обличчя рухалося, дитина не могла це контролювати, але мама змушувала його взяти себе в руки. Ми працювали з дівчинкою різними методами і паралельно розмовляли з мамою, щоб вона набула цього симптому і його не помічала. Але ключовою під час нашої роботи стала одна сесія. Виявилося, що у сім’ї дівчинки всі мали різні політичні погляди. Частина родичів виїхала на захід України, частина – до Криму, частина перейшла на бік окупантів. Дівчинка мала серйозний внутрішній конфлікт, який вона не усвідомлювала. Після того, як вона прийняла, що це все-таки її родина, і вона не може не любити своїх рідних, симптоми зменшилися.

Сертифікований травматерапевт та психолог Олена Іванова працює з дітьми 5-8 років. Вона розповідає:

“Наше завдання – повернути дитині почуття безпеки, здатність жартувати, сміятися, грати. Коли ми приїжджаємо, діти розповідають, як ховалися, як їхню корову вбили, а вони врятували теля і його вигодовували. І начебто це історії про життя, але стільки за ними болю!

У нас на заняттях є розмови, малювання, техніки дихання. Ми даємо дітям можливість поплакати, кричати, потопати ногами. Дитина розповідає: “Мене трясло”, а я кажу: “Покажи, як? На що це схоже? На собачку, яка щойно купалася? На пташку, що махає крилами?”. Тоді з’являється сміх, і нам стає тепліше: діти стають жвавішими, граються, посміхаються.

Чим інші ці діти? У них дорослі думки та погляди. Під час окупації вони допомагали батькам та дбали про молодших у укриттях. Але з іншого боку, вони мають регресивні риси поведінки: дев’ятирічні можуть грати з улюбленими іграшками, як п’ятирічні. Я маю бути стійкою, щоб діти могли говорити зі мною на будь-які теми. Але зараз такий час, що я сама відчуваю те саме, що й вони. Я живу в тій же країні, читаю ті самі новини та перебуваю в небезпеці.

Хочеться вірити, що наша допомога дозволяє дітям упоратися, дає нові вміння та ресурси. Змінити те, що сталося, ми не можемо. Але ми можемо навчити інакше дивитися на набутий досвід. І допомогти зрозуміти, що все, що дитина відчуває, – нормально у цій ненормальній ситуації”.

Людмила Романенко, аналітик, психолог, тренер-консультант центру психосоціальної реабілітації НаУКМА про “дітей війни”:

“Чого бояться діти, які бачили війну? Того, що страх викликати не повинно. Наприклад сім’я переїжджає до села, у безпечне місце, а дитина не може вийти з дому. Зростає чутливість до всіх подразників, і немає ресурсу впоратися навіть із найменшим стресом. Травми внаслідок війни у ​​людей зараз ті самі, що 2014-го, але гостріші.

Коли 2014 року почалася війна, я ще була в декреті. Ми жили в Золотому (Луганська область), за чотири кілометри від лінії розмежування. У жовтні, як почали працювати школи, я зрозуміла, що не можу сидіти і слухати постріли, тому вийшла на роботу шкільним психологом. У учнів вже починалися страхи, безсоння, енурез (мимовільне сечовипускання), а ми не знали, що робити. Вчителі запитували, як поводитися, коли під час обстрілів ховаєшся з дітьми на першому поверсі під сходами. Підвалу там не було. А в мене не було потрібних знань, тож я почала вчитися кризовому консультуванню.

У 2014-2015 у нас було кілька випадків, коли діти замовкали, а після серії занять із психологом знову починали говорити. Дорослі сприймали це диво. Серед іншого я використовувала техніку серійного малювання. Пропонуєш дитині фарби, сідаєш поряд. Не потрібно жодних інструкцій або тем. Десь після 5-6 сесій з малюнків та реакцій стає помітно, як щось змінюється. Зовсім не обов’язково розуміти, ЩО малює дитина, важливо бути контейнером для її почуттів та емоцій. І сам малюнок виконує цю роль.

Ця та інші техніки (наприклад, робота з піском) включають механізми адаптації всередині дитини, її ресурси, тому полегшення. Але паралельно я, звичайно, працювала з батьками, щоб вони розуміли стан дитини та знали, як можуть допомогти.

24 лютого 2022 року я була вдома. Коли клієнти та колеги за місяць до того говорили про війну, і що треба їхати, я не вірила. Тож довелося зібратися за дві години. Ніч нас застала у Полтаві. Там ми пробули наступні три місяці.

Вже 27 лютого я розпочала роботу: пішла до гуртожитків, де жили переселенці. Першими долучилися ті, хто мав досвід роботи під час війни. Люди зверталися до нас зі страхами, панічними статками. Було кілька дуже тяжких випадків серед дітей із наших країв, які поїхали не одразу та травмувалися повторно.

У червні центр психосоціальної реабілітації НаУКМА, де я працювала у Гірничому, перемістили до Бучі. Колеги одразу сказали, що Буча – це непросто, але швидше за все ми зможемо це витримати. Я переїхала працювати тут у всій окрузі: Ворзель, Ірпінь, Буча, Гостомель. З найважчими темами намагаюся працювати вранці, бо це складно, а робочий день маю до дев’ятої. Діти тут більш полохливі, а після найменшого шарудіння запитують: “Це повітряна тривога?”.

Євген Герасимов, гештальт-терапевт*, про дитячу агресію, депресію та шкідливі звички:

“Зараз набагато більше людей звертаються до психологів, їх запити інші, випадки гостріші. Багато дітей і підлітків приходять з агресією, яку потрібно кудись виплеснути. Їм не можна говорити “Давай, ти це зробиш не тут”, доводиться ставати тією людиною, який допомагає їм виплеснути агресію.

Моя робота після 24 лютого змінилася кардинально, тому що кардинально змінилося моє життя: адже ми тепер теж, як і наші клієнти, вимушено переселені люди, теж втратили свої опори і способи відновлення. Найбільшою підтримкою у мирний час для мене були дружина та син, ми жили біля Дніпра, їздили на рибалку. А зараз сім’я за кордоном, я у Львові, Дніпра тут нема. Тепер моя опора – колеги, супербачення та індивідуальна терапія.

Коли збирається нова група дітей, зазвичай я бачу скляні очі: хтось у телефоні, хтось мовчить, хтось відповідає лише “так/ні/не знаю”. У цих дітей багато страху: “Наш будинок цілий?”, “Ми повернемося додому?”, “Побачимо друзів?”, “Як далі жити?”. У їхньому житті змінилося все: секції, друзі, школа. Замість хобі, вони сидять вдома в Youtube. Друзі? Вони залишилися там: у Херсоні/Харкові/Лисичанську.

Ці діти у стресовій ситуації, чекаючи, що ось-ось закінчиться війна, і вони повернуться додому. Вони замикаються у собі, нічого не хочуть. Хтось перестає спати, хтось змінює режим життя, з’являються шкідливі звички, агресія. Але відбувається кілька зустрічей, і ці діти починають взаємодіяти, розмовляти, кудись ходити, краще вчитися, розмовляти та гуляти з батьками. І ти розумієш: вау, щось змінилося.

У кожному випадку результат моєї роботи інший: іноді успіх – це коли дитина знову почала розмовляти, або коли дитина з аутизмом стала взаємодіяти зі мною хоча б п’ять хвилин. Звісно, ​​буває складно. Іноді можеш провести за один день заняття з двома групами та три індивідуальні сеанси. Іноді – попрацюєш з однією дитиною та почуваєшся так, ніби працював місяць без вихідних.

Чи була у мене відпустка після 24 лютого? Ні. Я підрахував, що за травень попрацював приблизно з трьома сотнями дітей (а до війни я мав 11 клієнтів на тиждень). Це надихає. Зараз маю вихідні, але нечасто. Щонеділі я працюю зі своїми попередніми клієнтами онлайн або маю інші робочі зустрічі. Відпочинок після перемоги.

Дитячий психолог Маріанна Новаковська зазначає, що у розмовах із дітьми дуже важливо дати їм почуття безпеки. Діти мають бути впевнені, що у дорослих вони матимуть відповідь. Важливо не відволікатися, не говорити “заспокойся”, а дати правдиву відповідь відповідно до віку.

“З чотирьох-п’яти років діти можуть приходити з питаннями про війну, насильство. Дітям такого віку важливо давати інформацію коротко. Відповідати саме на те питання, яке ставить дитина. Не піднімати аспектів, про які дитина не запитує. давати відповідь саме на поставлене питання. Але треба бути готовим, що діти молодшого підліткового віку та підлітки можуть мати свою точку зору і хотітимуть поділитись нею.

Психолог пояснює, що загибель одного з близьких – величезна травма для дитини. У таких обставинах важливо, щоб з ним залишався більш-менш стабільний. Саме завдяки цій людині дитина може відчувати, що її світ не розвалився повністю. Потрібно сумувати, плакати, дозволяти і не зупиняти ці прояви, згадувати, говорити стільки, скільки йому потрібно. І багато-багато обіймати…

*У чому різниця між психологом та гештальт терапевтом? Якщо говорити простими словами, то гештальт-терапевт це психолог, який працює в гештальт-підході. Гештальт-терапія відрізняється від інших підходів тим, що між гештальт-терапевтом та клієнтом більше прямого контакту та діалогу «я — ти».

Фотограф Олександр Кучинський зафіксував на відео, як діти у центрі української столиці прямують до укриття після початку тривоги. На кадрах можна побачити, як дорогою в укриття їх застають звуки вибухів, і діти в паніці починають тікати швидше. Це 29 травня 2023 року.

Source link