21.05.2024

Афінські новини

Новини українською мовою з Греції


Батьки дітей, які зникли у Темпі, чекають, коли їм зателефонують і скажуть: «Я гаразд, я приїхав, приїжджайте за мною». На жаль, вони вже ніколи не почують ці слова…

Спершу особиста історія: у понеділок вранці я підвіз свого сина, 17-річного хлопчика, до аеропорту, щоб він разом зі школою вирушив у подорож за кордон. Я сказав йому: “Коли приїдеш, подзвони чи напиши мені”.

Це те почуття, яке може відчувати тільки батько, хоч би скільки років минуло, навіть якщо дитина вже не в підлітковому віці, а стала студентом, дорослим або чоловіком середніх років. Мати і батько завжди пам’ятають про свою дитину, куди б вона не пішла, і завжди просять її: “Зателефонуй мені, коли приїдеш”…

А він сердиться, дивиться на тебе з легким роздратуванням: “Ну, тату, що зі мною буде?” І це нормально, бо так поводяться всі діти, так поводилися і ми…

“Зателефонуй, коли приїдеш” – фраза, яка тепер переслідує грецьке суспільство, бо саме її вимовили багато батьків тих нещасних дітей, які загинули у Темпі.

Їм так і не подзвонили. Їм так і не надіслали повідомлення. Телефони не дзвонять і не відповідають майже через дві доби після невимовної трагедії. А деякі батьки продовжують дзвонити, продовжують сподіватись. Навіть якщо в глибині душі вони знають, що їм ніхто не відповість.

“Зателефонуйте мені, коли приїдете, будь ласка, напишіть мені”. Скільки разів ми попереджали своїх дітей, навіть під час простих прогулянок із друзями, навіть у короткій поїздці.

А діти не відповідають. Вони сіли на поїзд і пішли з життя. Несправедливо, жахливо, спалах вибуху перервав їхнє життя. Той спалах, який ми всі бачили на тому шокуючому відео, де зіткнулися два потяги.

Геродот колись сказав: “Ніхто настільки не дурний, щоб віддати перевагу війні світові. Бо у мирний час діти ховають своїх батьків, а у воєнний час батьки ховають своїх дітей”.

Тож у мирний час десятки сімей ховають своїх дітей. Дехто навіть не зможе цього зробити… на жаль.

І що ви можете сказати цим батькам? Як полегшити їхній біль? Як пояснити їм, що їхні діти загинули не через помилку начальника станції? Як пояснити їм, що це вічний злочин, який ніколи не матиме винного? І хто буде покараний, щоби подібні злочини не повторювалися? Хто дасть гарантію, що коли наші діти поїдуть у подорож, вони будуть дзвонити, писати, дзвонити, писати? І що вони ховатимуть своїх батьків, а чи не навпаки?

Подібне відбувається і у Греції. Відразу після кожної трагедії ми пишемо повні емоцій листи, плачемо, здригаємося від подробиць, деякі з нас не можуть спати ночами.

Пожежі в Іллі, Мандра, Мати, Темпі… Доки? Наша країна гниє, і ми гнієм разом із нею.

Провівши багато днів у Маті одразу після трагедії, я думав, що ця подія вразить нашу країну до глибини душі. Я сподівався, що щось зміниться і кожен винний у цій трагедії візьме на себе свою частку відповідальності. Я думав, що після більш ніж 100 загиблих, після безпрецедентної катастрофи та всього, що за нею було, ми зможемо почати все заново. На жаль, нічого не сталося. Ми, як і раніше, плакатимемо над попелом ще однієї прийдешньої трагедії.

Будьте певні, ми не покінчили з національними трагедіями. Минуть дні, і ми всі забудемо про трагедію в Темпі. Але не їхні батьки, не їхні родичі. Тому що, як писав Ріцос:

«Ποτέ δε φεύγουν τα νεκρά παιδιά απ’ τα σπίτια τους,

τριγυρίζουν εκεί, μπλέκονται στα φουστάνια τής μητέρας τους

την ώρα που εκείνη ετοιμάζει το φαΐ κι ακούει το νερό να κοχλάζει

σα να σπουδάζει τον ατμό και το χρόνο. Πάντα εκεί –

Και το σπίτι παίρνει ένα άλλο στένεμα και πλάτεμα

σάμπως να πιάνει σιγαλή βροχή

καταμεσής καλοκαιριού, στα ερημικά χωράφια.

Δε φεύγουν τα νεκρά παιδιά. Μένουν στο σπίτι

κι έχουν μια ξέχωρη προτίμηση να παίζουν στον κλεισμένο διάδρομο

και κάθε μέρα μεγαλώνουν μέσα στην καρδιά μας, τόσο

που ο πόνος κάτω απ’ τα πλευρά μας, δεν είναι πια απ΄τη στέρηση

μα απ’ την αύξηση…»

Переклад

“Мертві діти ніколи не залишають свої будинки,

вони тиняються без діла, плутаються у спідницях своїх матерів.

поки вона готує їжу та чує, як кипить вода.

як би вивчаючи пару та час. Завжди там –

І будинок знаходить ще одне зітхання і плескіт.

ніби йде повільний дощ

у середині літа, у пустельних полях.

Мертві діти не йдуть. Вони залишаються у будинку

і воліють грати у закритому коридорі.

І щодня вони ростуть у наших серцях, так що

що біль під нашими ребрами не від поневірянь.

“але від примноження…”



Source link