Останній контрнаступ

Вчора з'явилася інформація про підготовку ЗСУ нового настання оперативно-стратегічного рівня під Харковом. Аналізуємо.

Озвучене завдання: (мінімум) вибити ЗС РФ з Харківської області та (максимум) на їхніх плечах зайти до Білгородської області, щоб закріпитися у прикордонних селах.

Версія досить логічна:

1. Зеленський обіцяв Байдену успіх на фронті у разі отримання 60 млрд.;
2. Україні потрібен успіх перед Трампом чи переговорами.

На Заході вже ніхто не вірить у значну перемогу України на полі бою, тому головна мета – забезпечити покращення переговорних позицій, а отже, потрібна хоч невелика, але перемога, без якої оптимізм спонсорів згасає.

Масштаб настання. Об'єктивно зараз не 2023 рік, тому говорити про настання стратегічного рівня не доводиться. Єдиний напрямок, на якому невеликий успіх виглядатиме значним – Білгородське. Виходячи з цього, максимально можливий варіант – концентрація сил та засобів (західних систем ППО та F-16) на одному оперативному напрямку для отримання успіху.

При цьому для отримання мінімального заліку (вибивання ЗС РФ з Харківської області) ЗСУ необхідно повернути територію в 2,3 рази за площею, що перевершує те, що вдалося відбити під Роботино в 2023 році. Завдання – архіскладне. Локація досить успішна, т.к. широкі водні перешкоди відсутні, а в найближчому тилу є величезне місто, здатне приховати зосередження сил, що неможливо в інших напрямках.

Проте ЗС РФ вже досить довго у своєму найближчому тилу будують укріплення з досвіду лінії Суровікіна. Тож штурмувати доведеться не голі окопи, як у 2022. Об'єктивно потрібна авіація. F-16 – ключовий фактор можливого удару. Ймовірно, всі «гойдалки» з термінами постачання та кількістю пов'язані з узгодженням саме прив'язки винищувачів до наступу, як і передача літаків ДРЛО.

І тут у партнерів різні цілі: Києву важливо отримати разово якнайбільше винищувачів, щоб забезпечити хоча б паритет у небі на одній ділянці на період наступу, а от Заходу важливо гарантовано отримати позитивний результат. Тому вони не хочуть ризикувати, щоб не вийшло, як із “Леопардами”, що горять під Роботіно.

Україна вимагає дозволу бити по аеродромах РФ у глибині, щоб відтіснити якнайдалі авіацію ВКС РФ, яка становить головну загрозу. Американці поки що не дозволяють, вважаючи це передчасною ескалацією. Тому ситуація патова: без ударів по аеродромах наступ – самогубство, а дозволу немає. Та й дозвіл не гарантує результату, але гарантує ескалацію.

РФ теж максимально демонструє можливості завдання ударів по аеродромах ЗСУ. У мережу останнім часом регулярно зливаються відео поразки аеродромів, зняті з Орланів. Мабуть, це має породити ще більше сумнівів у західних партнерів України. Також вони пушать новини про премії по 15 млн. крб за збиті F-16, зрозуміло навіщо.

Друга важлива проблема ЗСУ (за відсутності домінування у повітрі) – мораль. Відсоток мотивованих бійців дуже просів останнім часом, і справа не лише у СЗЧ. Часто доводиться дурити бійців, щоб ті вийшли на позиції. У таких умовах стояти-триматися ще можна, а ось мотивувати йти вперед під ФАБи та ПТУРи дуже складно. При цьому постійний тиск на інших напрямках не дає зняти «мотивованих» з інших ділянок концентрації.

Такий варіант має величезні ризики. Наступ – завжди додаткові втрати, що у разі неуспіху забезпечить дод. демотивацію, причому не лише населення, а й «партнерів», а трампісти отримають ще один козир.

Також небезпечно розпочинати наступ, маючи загальну нестачу сил на фронті. Найлогічніша відповідь РФ – удар на іншій ділянці. Вже з'являється інформація про концентрацію ЗС РФ на Запорізькому напрямі. Погодьтеся, отримати за підсумком армію РФ під Запоріжжям – такий собі результат.

Тому рішення про наступ – не є очевиднимособливо на тлі набираючого популярність Трампа і Бейдена, що йде на спокій, але в поточній ситуації цугцванга, враховуючи особливості політичного керівництва України, може бути прийнято.

Думка автора може не відображати думку редакції

Source link