"Дитячі" проблеми українських біженців

“Діти без супроводу” – цей термін знайомий багатьом, хто намагався врятувати своїх дітей від війни та використав для їхнього виїзду з України будь-яку нагоду: відправляв у супроводі родичів, знайомих, а то й зовсім одних.

Доцільність такого рішення, на тлі повномасштабного вторгнення Росії в Україну, ніхто не ставив під сумнів – це порятунок. Однак пізніше багато хто зіткнувся з проблемою, як повернути дитину на батьківщину. Справа в тому, що в багатьох європейських країнах закон наказує призначати “дітям без супроводу” опікуна, який візьме на себе турботу про дитину. А раптом надалі законний представник неповнолітнього за кордоном буде проти його повернення до України? Що робити у цій ситуації батькам? Ось лише один із безлічі подібних випадків.

Карина Воронова боролася у суді Італії за право забрати доньку із Сицилії. 13-річна Ксенія поїхала туди на початку війни з рідною бабусею, яка мала на руках офіційний дозвіл від батьків – генеральне доручення. Але державні органи Сицилії не визнали українські документи та зареєстрували дівчинку “дитиною без супроводу”.

Бабуся визнали сторонньою людиною, а дівчинці-підлітку призначили законного представника в Сицилії, поселивши в монастирі. Без супроводу черниць, які взяли на себе турботу про дитину, Каріна не могла вийти за ворота громади. Тим часом офіційний представник дівчинки назвав українські документи такими, що не заслуговують на довіру, і звернувся до суду з вимогами визнати їх такими після перевірки. Зверніть увагу: як недостовірні він назвав завірені нотаріусом доручення та довідки від Генерального Консульства України! Матері, що приїхала за дівчинкою, довелося звертатися до суду для оскарження рішення та возз’єднання з рідною дочкою. Мати Ксенії розповідає:

“Ми намагалися весь цей час довести, що бабуся є бабусею! Збирали всі можливі документи для соціальних служб, але нічого не допомагало. Суд визнав мене мамою, але за рішенням суду я могла перебувати з Ксенією тільки в цій церковній установі, і разом нам виходити звідти не можна було. Про від’їзд із країни не було й мови. Все це робилося, так би мовити, на благо дитини, щоб захистити Ксенію. Але від кого? Від рідної мами?

Витративши всі гроші на адвоката, Каріна у розпачі писала листи до всіх інтстанцій – президента України, до Міністерства з питань реінтеграції, до консульства, популярних блогерів з проханням поширити інформацію. Їй допомагали, її підтримували й українці та італійці. Зараз вона впевнена – якби не широке розголос, їй не вдалося б повернути дочку:

“Я також у Сицилії змогла оприлюднити те, що сталося, дійшла чи не до мера міста. Якби не це розголос, думаю, Ксенію не відпустили б”.

Це перипетії лише однієї української родини. Каріна розповідає про такі ситуації:

“За ці три тижні, що я відвойовувала свою дочку, я чула багато історій про те, як усунули українських опікунів, директорів маленьких дитячих будинків, сімейних будинків, які виїхали в перші тижні війни з Бучі, Ірпеня, наприклад, де були бойові дії. Цих дітей не можуть повернути в Україну, їх не випускають з Італії. Діти, яких привезли на лікування, постраждалі та привезені до Італії без батьків, також опинилися у такій ситуації, роз’єднані із сім’ями”.

Подібна ситуація насамперед є вкрай травмуючою для дитини. А що вже переживають розлучені з дітьми батьки, взагалі важко уявити. Багато хто відправляв дітей із волонтерами, не маючи можливості покинути Україну. За кордоном опікуном дитини могли призначити зовсім сторонню людину, як це, наприклад, і сталося з Ксенією. Чому ж європейські закони, покликані максимально захищати дітей, виявилися такими жорстокими до них?

На круглому столі Європейської ради у справах біженців та вигнанців (European Council on Refugees and Exiles (ECRE)) та Агентства ООН у справах біженців (UNHCR), що пройшов у Брюсселі, правозахисники та представники органів державної влади Євросоюзу обговорювали питання вимушеного переміщення українців дітей, які перетинали кордон без супроводу дорослих, відповідальних них, або у супроводі сторонньої людини.

Адвокаційна координатор благодійного фонду “Право на захист” українська правозахисниця Тетяна Лузан під час свого виступу зазначила, що коріння проблеми криється саме у відсутності чіткого визначення поняття “діти без супроводу” – і в Україні, і в ЄС. Тому немає і єдиного підходу для всіх держав-учасниць ЄС, який міг би запозичити й українське законодавство.

Приміром, є визначення в Директиві тимчасового захисту ЄС, хто є такими, що “безпідставні minors”. Ми перекладаємо цей термін як діти без супроводу. Але нещодавно Комісія ЄС випустила документ (Q&A), що містить лише рекомендації для держав-учасниць ЄС, де вводиться поняття “separated child” (дитина, розлучена з батьками або законними представниками) та об’єднують ці дві категорії. Лузан звертає увагу, що друге поняття взято з коментаря Комітету у справах дитини ООН, який має лише рекомендаційний характер, із дещо іншим визначенням. Правозахисниця зазначає:

“Комісія ЄС трансформує це визначення, об’єднуючи дві категорії в одну, і тепер фактично під неї підпадають як діти, які перетнули кордон самостійно (тобто власне діти без супроводу), так і робили це з людьми, уповноваженими їхніми батьками! цього і з’являються випадки, коли, незважаючи на те, що дитина перетнула кордон з уповноваженою на те особою, їй призначають законного представника в країні, що приймає».

Хоча визначення поняття “діти без супроводу” міститься в Директиві про тимчасовий захист у країнах ЄС, воно, як виявилося, може по-різному тлумачитися в державах-учасницях. Так само і в Україні. Більше того, розбіжність у підходах до перетину кордону в країнах ЄС та Україні викликає незручності у воєнний час, викликає непорозуміння та конфлікти сторін, від яких страждає передусім сама дитина.

Український Цивільний кодекс визначає, що “особа, яка досягла 16 років, має право на вільний самостійний виїзд за межі України” (ст. 313). Але у законодавстві країн ЄС право на самостійне перетин кордону мають лише особи, які досягли 18-річного віку. Таким чином 16-річні підлітки, які виїхали з України на законній підставі, потрапляють у якусь “буферну зону”: перетнути кордон іншої держави без батьків вони не можуть або допускаються до перетину і визнаються дітьми без супроводу з відповідними наслідками. При цьому 16-річним українцям, які перетинають кордон без батьків, відмовляють у тимчасовому захисті та розвертають назад до України.

Як же бути з дітьми, які вже вважаються дітьми без супроводу? Згадаймо випадок Ксенії та її мами. Сама ситуація видається абсурдною: дитину юридично забрали у батьків і не віддавали назад, перешкоджаючи возз’єднанню сім’ї. Зрештою, завдяки розголосу та втручанню безлічі органів, мамі все ж таки дали дозвіл забрати дочку та залишити країну. Але чи всі такі випадки закінчуються так щасливо? Чи можна запобігти таким ситуаціям? Правозахисники стверджують, що так. Тетяна Лузан каже:

“Ми наголошуємо, що, по-перше, українські діти – це не біженці, доки вони не отримають такий офіційний статус. Відповідно вони є одержувачами тимчасового захисту. Цей захист, фактично, певною мірою надається автоматично. По-друге, це означає, що вони мають право на повернення в Україну. Крім того, за будь-яких обставин возз’єднання з сім’єю має бути у пріоритеті”.

Невідповідність між підходами країн-членів ЄС має бути подолана лише шляхом ухвалення законодавства на рівні ЄС та внесення змін, зокрема, Директиви про тимчасовий захист у країнах ЄС. Невідповідності між Україною та Євросоюзом мають бути подолані шляхом об’єднання зусиль ЄС та органів державної влади. Чітко прописаний регламентуючий документ зміг би вирішити низку питань, пов’язаних з дітьми, що перетинають кордон, з певних причин – самостійно або із законними представниками, призначеними в Україні.

Правозахисниця наголошує, що проблеми з поверненням маленьких українців до батьків до рідної країни вже виникають. Їх буде ще більше після закінчення війни. Сім’ї мають право возз’єднання. І це стосується не лише примусово вивезених українських дітей до РФ та окупованих територій, але й актуально також і для всього світу.

Як бути, якщо ви опинилися у подібній ситуації? Насамперед необхідно звертатися до консульства України в країні, де ви перебуваєте, а також до правозахисних організацій. По-друге, як радить Каріна, звертайтеся до суду та намагайтеся оскаржити його рішення. Головне – зберігати спокій та не намагатися тиснути на органи влади країни. Це може лише нашкодити і вам, і вашій дитині.

При плануванні поїздки за кордон необхідно ознайомитись із законодавством країни, куди ви плануєте відправити дитину із родичем. Подбати треба й про те, щоб усі документи були складені чітко за вимогами законодавства та не містили помилок. Дізнайтеся заздалегідь, де знаходиться представництво України, знайдіть його контакти. І все ж таки найкращий варіант, якщо це можливо, відправити дитину з одним з батьків. Це дозволить уникнути призначення опікуна та будь-яких проблем, пов’язаних із цим.

Корисна інформація:

Для українців за кордоном та в межах України діє безкоштовна лінія юридичної допомоги благодійного фонду “Право на захист”:

Telegram-канал: (щодня з 7:00 до 22:00 за київським часом);

телефонний дзвінок за номерами (безкоштовно в межах України, за кордоном – за тарифами вашого мобільного оператора):

VODAFONE: +380995075090

KYIVSTAR: +380685075090

LIFECELL +380935075090.

Source link