28.03.2024

Афінські новини

Новини українською мовою з Греції

“Велика Туреччина” – “отруйна химера”


В інтерв’ю впливовому грецькому виданню Катімерині швейцарський історик, професор Ханс-Лукас Кізер*, застерігає турецьких ревізіоністів від заперечення Лозанського договору.

Кізер викладає османську та сучасну історію в університетах Цюріха в рідній Швейцарії та Ньюкасла в Австралії, і вважається одним із найавторитетніших фахівців із сучасної Туреччини. Він глибоко вивчив Лозанський договір і незабаром випустив книгу на цю тему, а також є автором книги “Талаат-паша: батько сучасної Туреччини, архітектор геноциду”, яка була опублікована в 2017 році Прінстонським університетом.

За останні п’ять років Лозаннський договір 1923 був публічно оскаржений президентом Туреччини Реджепом Тайіпом Ердоганом. Однак Греція та західні держави не виявляють апетиту до його перегляду та вважають його основою своїх відносин із Турецькою Республікою. Чи вважаєте ви, що відкрите заперечення договору із застосуванням сили може стати важливою частиною зусиль Ердогана щодо переобрання у 2023 році?

Виклик Ердогана Лозанському договору йде в далеке минуле і пов’язаний з його турецько-ісламістським корінням. Він високо цінував автора впливової книги проти Лозанського договору, який взяв більшість своїх аргументів із мемуарів Різи Нура, заступника повноважного представника Анкари у Лозанні. Згодом Нур посварився з Ататюрком. Для більшого контексту давайте коротко зупинимося на початку 1920-х років та утворення Турецької Республіки, для якої Лозаннський договір вважається міжнародним “свідченням про народження”.

Під прапором націоналізму республіка, що базується в Анкарі, виникла з ворогуючих між собою мусульманських громад. У своїй війні за виняткове правління в Анатолії вона скористалася критичною підтримкою більшовиків. До цієї війни диктаторська младотурецька партія-держава, що керувала імперією Османа, програла Першу світову війну. Більшість кадрів в Анкарі були колишніми младотурками, багато з яких брали активну участь у геноциді вірмен під час Першої світової війни.

З самого початку свого існування держава, сформована Національними зборами Анкари, обходилася без демократичного суспільного договору і не хотіла реальної демократії. Турецько-мусульманська ідентичність і лояльність до правління Анкари були над усе. Демократичний договір мав бути закріплений у конституції, заснованої на консенсусі та широкій основі.

Звісно, ​​без міцного конституційного фундаменту націоналістична політика не мала компасу. Тому вони неодноразово збивалися на кризи, авторитаризм та економічні колапси. Республіка ніколи не приходила до мирного спокою усередині себе.

У 1920-х роках держава отримала величезну кількість так званої “кинутої (християнської) власності”, яку західна дипломатія за Лозанським договором залишила Анкарі. Після Другої світової війни західні держави та інститути прийшли на допомогу стратегічному партнеру у його неодноразових фінансових кризах. Вже протягом десятиліть після Лозаннської конференції Туреччина залишалася охопленою примусом і насильством. У деяких районах країни майже завжди діяло надзвичайне становище. Проте, незважаючи на це, Лозанський договір практично забезпечив мир із сусідами протягом 20-го століття.

Карикатура, що зображає Ердогана, як турецького Султана. З’явилася після того, як Ердоган перетворив Святу Софію на мечеть.


Все різко змінилося за Ердогана та його правлячого альянсу в Анкарі з 2016 року. Ісламісти та ультранаціоналісти довгий час жалкували про часи Османської імперії і тому прагнули максималістської реалізації так званого Національного пакту (Misak-i Milli). Вони хотіли унітарного правління Анкари на всій території Малої Азії та деяких сусідніх країнах.

У цьому ключі Ердоган з 2016 року розпочав активний перегляд “лозанських кордонів” шляхом війни та вторгнення. Лозанська конференція схвалила Національний пакт в помірному варіанті шляхом компромісів, зокрема, по Мосулу, Північній Сирії та островам Егейського моря. Хоча Нур пишається своїми здобутками в Лозанні, він симпатизує максималістам.

Позбавлена ​​справжніх демократичних повноважень та мирного стратегічного компасу, популістська автократія шукає порятунку у репресіях, агресії та розширенні турецько-ісламістського впливу”.

Таким чином, вибори 2023 року, що наближаються, є не причиною, а каталізатором можливого прискореного силового перегляду, принаймні, риторичного. Звичайно, поряд з іншими важливими факторами, такими як низькі рейтинги опитувань, астрономічна інфляція та падіння віри у суспільстві.

Політична картина проста: не маючи справжніх демократичних повноважень та мирного стратегічного компасу, популістська автократія шукає порятунку у репресіях, агресії та розширенні турецько-ісламістського впливу. Перегляд також спрямовано на Південний Кавказ, включаючи Вірменію. На відміну від Паризько-Севрського договору 1920 року, заміненого Лозаннським у 1923 році, у Лозанні цей регіон вже не стояв на головному порядку денному. Більшовики та кемалісти розділили його між собою до 1921 року. Залишившись без США, Ліга Націй не мала потужних партнерів, які готові вчасно втрутитися в ситуацію на користь Вірменії, що підтримується Лігою.

Вірмени була улюбленим ворогом та подразником турецьких націоналістів ще до греків. Порівняно з греками, вірмени набагато вразливіші. Розпалювання та експлуатація націоналістичних емоцій, як і раніше, політично оплачується Туреччиною, так само, як і в 20 столітті.

Чи вважаєте ви ревізіоністську поведінку Туреччини побічним продуктом епохи Ердогана, якому судилося зникнути після його остаточного виходу з політики, чи Туреччина є класичним прикладом висхідної держави, яка вимагає перегляду своїх відносин з сусідами і прагне нової ролі в регіональному та глобальному балансі сил, незалежно свого лідера?

Я розглядаю ревізіоністську і експансіоністську поведінку Туреччини не стільки як квазі-логічний пошук нової ролі в світі, що змінюється – чим вона частково, безумовно, є, – скільки як небезпечну підміну.

Знову виникла стійка, але отруйна химера “Великої Туреччини”. Як і під час криз після младотурецької революції 1908 року, ця химера знову підмінила собою справжні завдання та виклики. Коротко кажучи, йдеться про те, що Туреччина йде зі шляху до демократії, внутрішнього світу та демократизації на Близькому Сході.

До середини 2010-х Анкара остаточно змінила політичний вектор. Її автократичний популізм дав місце спокусам ісламізму та ультраправого націоналізму – з катастрофічними наслідками всередині країни та за кордоном. Ми хворий – тобто. компенсаторний – недемократичний націоналізм і серед опозиційних партій. Зрештою, це пов’язано з тим, як Лозанська конференція схвалила правління Анкари, тобто з кричущими антидемократичними вродженими вадами, включаючи фатальну зневагу до меншин і безкарність за злочини проти людяності. Більшість нинішніх опозиційних партій не тільки не змогла ефективно протистояти репресіям та войовничій політиці режиму, але й значною мірою згуртувалась навколо його націоналістичного паління війни та антикурдської, а з 2020 року і антивірменської пропаганди ненависті.

Є мудрі та сміливі винятки, передусім ті, що належать до HDP, дещо також із CHP та другорядних партій, або озвучені видатними та переслідуваними людьми, такими як Осман Кавала.

Чи вважаєте Ви, що посилення стратегічної присутності США в Греції відсуває Туреччину на узбіччя і знижує її стратегічну значущість для НАТО, тим самим змушуючи Туреччину обирати між тим, щоб бути зведеною Заходом до рівня держави-ізгоя, чи перебудуватися на роботу в альянсі?

Росія, Туреччина та Іран нині є найсильнішими антидемократичними державами у країнах, близьких до Європи. На жаль, НАТО досі практично не сприяла реальній демократії (крім Сербії в 1999 році, прим. редакції), за винятком Східної Європи. Для Туреччини вирішальним питанням є не тільки можливе перепідпорядкування Альянсу НАТО, але, перш за все, прийняття чи відкрита відмова від демократичних цінностей.

Це було “Gretchenfrage” Туреччини з пізньоосманських часів. Це, звичайно, пов’язане із питанням, де Туреччина хоче бути. Відкидання не означає автоматичного перетворення на “держава-ізгою”, як ми бачимо на прикладі відносин Заходу з Саудівською Аравією (А вони точно ізгої? прим. Редакції) та іншими автократичними монархіями Перської затоки.

У глобальному масштабі ми зараз, як ніколи, ясно бачимо поляризацію між демократичними та антидемократичними силами. Війна в Україні відкрила очі багатьом людям та політикам на цей розкол та необхідність зайняти певну позицію. Ненсі Пелосі, речник Палати представників Конгресу США, зробила це питання кришталево ясним під час своїх недавніх виступів у Єревані та на Тайвані. Демократично налаштовані люди повинні зробити свій внесок у повторне відкриття демократії та нове вивчення того, як володіти демократією всередині країни та у відносинах з іншими країнами. Крім стратегічних рішень, це включає всі аспекти соціальної справедливості.

Розчарований європейський погляд на путінську Росію, відхід США та Ізраїлю від Туреччини до Греції та Кіпру, а також підтримка Заходом курдських “демократичних” сил у Сирії є одними з багатьох ознак цього нещодавнього процесу навчання.

Зважаючи на те, що західні держави активно перешкоджають експансіоністським амбіціям Туреччини в Егейському морі та на Кіпрі, які можливості того, що Туреччина спробує пристосуватися до західного консенсусу, і які можливості того, що Туреччина буде активно залучена до конфлікту? Іншими словами, з Байденом у Вашингтоні та Макроном у Парижі, чи має Ердоган хоч якийсь шанс, якщо він продовжить відкрито оскаржувати статус-кво у Східному Середземномор’ї?

Військова риторика Анкари та створення напруженості переважно призначені для внутрішнього споживання в охопленій кризою країні. Щодо цього НАТО та ЄС вже давно дозволяють турецькому президентові поводитися за ніс.

Проте прагнення війни завжди є реальним ризиком за наявності диктаторів, які політично стоять спиною до стіни. Режим ПСР-ПНД в Анкарі досі обмежував свої збройні агресії там тими місцями, де йому доводилося мати справу з явно слабшими і гірше озброєними противниками. Це були курди в Сирії та Іраку або – пліч-о-пліч з Баку – вірмени, яких Путін підтримує, у кращому разі, мляво. Крім того, Ердогану дуже допомогла безвідповідальна слабкість президента Трампа до нього до 2020 року.

Наразі немає жодних реальних шансів на те, що турецькі сили успішно вплутаться у збройний конфлікт проти Греції. Як ви вказуєте, керівництво у Вашингтоні, Парижі та інших демократичних столицях без вагань підтримало б бік, який стикається з агресією і перебуває у стані бойової готовності.

Звичайно існує обґрунтована необхідність розумного спілкування та переговорів між дорослими з багатьох питань, що стосуються Східного Середземномор’я – від врегулювання ситуації на Кіпрі та безпеки грецьких островів до міграції, екології та справедливих часток експлуатації ресурсів і трубопроводів.

Якщо ревізіоністські мрійники про Велику Туреччину починають ставити під сумнів лозанські кордони, вони одноокі. Вони відкривають скриньку Пандори, яка обертається проти них самих. У заново відкритій скриньці знаходяться пригнічені Лозанською конференцією курдське, вірменське та румське питання. Це поставить під сумнів основу та легітимність самої Турецької Республіки, як вона визначена Лозанським договором. Мрійники переоцінюють свої можливості, вони відтворюють надто відомі кризи. Це правда, що кризи – це атмосфера, яка потрібна для виживання мінливого політичного стилю Анкари.

Настав час відповісти на реальні виклики регіону після Лозанни. Демократія у сенсі слова є вирішальним критерієм міцного прогресу. Вона включає верховенство закону, свободу слова, соціальну солідарність і фундаментальне визнання “інших” у межах і за межами національних кордонів (для демократів, природно. прим. редакції). Чи готова Туреччина до радикального повороту та повернення до демократії? Повернувшись до Азії, вона стане ще нещаснішою, ніж стала, якщо продовжуватиме жити без відновлення зв’язків з Європою. Їй необхідно радикально відновити рух туди, де вона збилася зі шляху, після багатообіцяючих кроків на початку 2000-х років.



Source link