Першим йшло питання про Македонію. Каюся, ще в автобусі я побачила у водія сірника з категоричним написом «Македонія – одна. І вона в Греції», тому відповідь була зарахована. А ось на друге питання, чи я в курсі, що Греція ось-ось вступить у війну з Туреччиною, я здивовано розвела руками, і по особі митника, зрозуміла: неправильна відповідь.
– Ви подивіться, кивнув він у бік Туреччини, – вони весь час стягують на кордон війська.
Я, правда, ніяких військових угруповань по дорозі не помітила, але про всяк випадок подивилася туди, куди вказував чоловік. Через коротеньку нейтральну смугу нам з ним білозубо посміхнувся турецький солдатик.
– Справді, – змушена була погодитись я, – з того боку, крім митників ще й військові…
– Ось, – переможно вигукнув мій співрозмовник. – Вони тільки й чекають, щоби напасти на нас!
З того часу минуло багато років, і, слава Богу, війна не почалася.
Про неї говорили, звісно, але, як і у разі численних порушень турецькими ВПС повітряного простору Греції, обмежувалися протестами на папері та нотами МЗС.
А ось останніми днями заговорили якось дуже активно. Зважаючи на все, бацила військових дій, яка, на моє глибоке переконання, сидить у кожному чоловічому організмі, прокинулася одночасно в різних частинах світу. І наша країна – не виняток.
Вірити чи не вірити, ось у чому тут питання. Турецька розвідка активно розповсюджує чутки про те, що Греція стягує свої збройні сили до району, що прилягає до кордону Туреччини. На подібні дії греків в Анкарі реагують серйозно, вважаючи, що Афіни готуються до масштабного зіткнення з турецькою армією в Західній Фракії.
Офіційних заяв грецька сторона на цю тему не робить. Натомість у своїй звичайній манері загрожує пальцем Ердоган, для якого, за його словами, грецького прем’єра «не існує», і якому, поки «він не візьме себе в руки», з турецьким лідером зустріч не світить.
Експерти вважають, що країни просто «грають м’язами» та серйозного військового загострення між Туреччиною та Грецією чекати не варто.
Не знаю, ще на початку лютого я, мабуть, повірила б, що гра м’язами без серйозного загострення можлива… А тепер не вірю. Все може бути. Тим більше, є сумний досвід. Турецький міністр закордонних справ за пару років до перетворення Агія Софії на мечеть теж погрожував мені пальцем, і запевняв прилюдно, що в Туреччині так дбайливо ставляться до християнських святинь, що «їсти не можуть…». І кликав до Каппадокії показати, як печери, де ховалися перші християни, зберігають і пестують.
Немає в мене до них віри, до наших сусідів. Тут ще згадується, як той самий Ердоган закликав провести референдум у Фракії… тобто, на півночі Греції, де проживає більша частина турецького населення… І він же повторює модне нині слово «демілітаризація» стосовно грецьких островів… Вражаючи картою, що нібито доводить, що всі ці острови і не грецькі зовсім, а завжди були турецькими.
І якось тривожно на душі від того, що наголос у словосполученні «вірити чи ні» так і тягне поставити на його останньому слові.
То був грудень 1996 року. Мій перший приїзд до Греції відбувся автобусом. На греко-турецькому кордоні в розмові зі балакучим митником мені довелося скласти одразу два «іспити».
Першим йшло питання про Македонію. Каюся, ще в автобусі я побачила у водія сірника з категоричним написом «Македонія – одна. І вона в Греції», тому відповідь була зарахована. А ось на друге питання, чи я в курсі, що Греція ось-ось вступить у війну з Туреччиною, я здивовано розвела руками, і по особі митника, зрозуміла: неправильна відповідь.
– Ви подивіться, кивнув він у бік Туреччини, – вони весь час стягують на кордон війська.
Я, правда, ніяких військових угруповань по дорозі не помітила, але про всяк випадок подивилася туди, куди вказував чоловік. Через коротеньку нейтральну смугу нам з ним білозубо посміхнувся турецький солдатик.
– Справді, – змушена була погодитись я, – з того боку, крім митників ще й військові…
– Ось, – переможно вигукнув мій співрозмовник. – Вони тільки й чекають, щоби напасти на нас!
З того часу минуло багато років, і, слава Богу, війна не почалася.
Про неї говорили, звісно, але, як і у разі численних порушень турецькими ВПС повітряного простору Греції, обмежувалися протестами на папері та нотами МЗС.
А ось останніми днями заговорили якось дуже активно. Зважаючи на все, бацила військових дій, яка, на моє глибоке переконання, сидить у кожному чоловічому організмі, прокинулася одночасно в різних частинах світу. І наша країна – не виняток.
Вірити чи не вірити, ось у чому тут питання. Турецька розвідка активно розповсюджує чутки про те, що Греція стягує свої збройні сили до району, що прилягає до кордону Туреччини. На подібні дії греків в Анкарі реагують серйозно, вважаючи, що Афіни готуються до масштабного зіткнення з турецькою армією в Західній Фракії.
Офіційних заяв грецька сторона на цю тему не робить. Натомість у своїй звичайній манері загрожує пальцем Ердоган, для якого, за його словами, грецького прем’єра «не існує», і якому, поки «він не візьме себе в руки», з турецьким лідером зустріч не світить.
Експерти вважають, що країни просто «грають м’язами» та серйозного військового загострення між Туреччиною та Грецією чекати не варто.
Не знаю, ще на початку лютого я, мабуть, повірила б, що гра м’язами без серйозного загострення можлива… А тепер не вірю. Все може бути. Тим більше, є сумний досвід. Турецький міністр закордонних справ за пару років до перетворення Агія Софії на мечеть теж погрожував мені пальцем, і запевняв прилюдно, що в Туреччині так дбайливо ставляться до християнських святинь, що «їсти не можуть…». І кликав до Каппадокії показати, як печери, де ховалися перші християни, зберігають і пестують.
Немає в мене до них віри, до наших сусідів. Тут ще згадується, як той самий Ердоган закликав провести референдум у Фракії… тобто, на півночі Греції, де проживає більша частина турецького населення… І він же повторює модне нині слово «демілітаризація» стосовно грецьких островів… Вражаючи картою, що нібито доводить, що всі ці острови і не грецькі зовсім, а завжди були турецькими.
І якось тривожно на душі від того, що наголос у словосполученні «вірити чи ні» так і тягне поставити на його останньому слові.
More Stories
Суд у справі Матір: «10 євро на день – ціна життя наших дітей»
Мати-Темпі: питання щодо рівня відправлення правосуддя, виправдувальні вироки для винних
Сьогодні світ згадує про аварію на Чорнобильській АЕС