Історики музею НАТО: альянс розпорядився незалежністю Кіпру

У середині минулого століття Великобританія та США не дали Кіпру возз’єднатися з Грецією, оскільки це могло призвести до послаблення позицій альянсу. Про це свідчать факти, наведені в новому матеріалі істориків Музею НАТО.

Після закінчення Другої світової війни, розповідають експерти, Кіпр залишався володінням Великобританії і у 1949 році разом із нею потрапив до «зони відповідальності» НАТО.

У 1960 році Кіпр формально став незалежним, проте він не мав шансів самостійно вирішувати свою долю – за фактом він залишився під впливом альянсу. Саме США ухвалювали рішення щодо кризи 1950-х років – на острові йшли постійні сутички між грецькою та турецькою громадами. Але, на жаль, рішення було не на користь Кіпру.

У 1960 році США та Великобританія, лідери НАТО, змусили Грецію відмовитися від ідеї входження Кіпру до складу грецької держави. За підсумками підписаних у Лондоні та Цюріху угод було проголошено створення Республіки Кіпр. Документи передбачали рівні права як для грецьких, так і для турецьких кіпріотів, які на той момент проживали на острові. На сайті Музею НАТО йдеться:

«Здавалося, що ухвалена 16 серпня 1960 року конституція Кіпру встановлювала компроміс між головними етнічними громадами: президентом республіки має стати грек-кіпріот, віце-президентом – турків. В органах влади квота представників громад була встановлена ​​відповідно часткам населення острова – 70% для греків, 30% для турків. Однак ситуація все одно залишилася хиткою».

Вашингтон прийняв бік Туреччини у конфлікті, він виступав за її інтереси щодо розширення прав турків-кіпріотів. Анкару розглядали як союзника на південному фланзі НАТО – важливішого і сильнішого, ніж Греція. А турки «просилися» до НАТО. США “гідно” оцінили турецьку участь у війні в Кореї та враховували наявність у Туреччини кордону з головним противником альянсу – Радянським Союзом.

До 1963 року на території Туреччини було розміщено військові бази НАТО та американські ракети з ядерними боєголовками, які були націлені на європейську частину Радянського Союзу. Як зазначають експерти, Туреччина більше, ніж Греція, могла бути залучена до забезпечення інтересів НАТО і США на Близькому та Середньому Сході.

У квітні 1974 року Дімітріос Іоаннідіс, голова політичної поліції та спецслужб Греції, фактичний керівник країни, вийшов з-під контролю Сполучених Штатів і ухвалив рішення про захоплення влади на Кіпрі. Керівництво військовою акцією доручили офіцерам Національної гвардії Кіпру. Заколотники почали діяти рано-вранці 15 липня. Вони спробували захопити президентський палац та вбити архієпископа Макаріоса III, президента Республіки Кіпр.

19 липня відбулося засідання Ради Безпеки ООН, присвячене кіпрській проблемі, а 20 липня на Кіпр вторглися турецькі війська. Внутрішньодержавний конфлікт на острові знову перейшов у фазу греко-турецького протистояння.

Маючи значну технічну та чисельну перевагу, турки змогли розгромити і кіпріотів, і нечисленні грецькі десантні підрозділи. Турецькі війська взяли під контроль 1/3 території Кіпру. Розкол острова на грецьку та турецьку території був формалізований за ініціативою Анкари та за згодою США. А на зайнятій турками території з’явилася «Турецька Федеративна Держава Північного Кіпру».

Свої мотиви у ті дні Вашингтон не приховував, як і те, що реальні інтереси населення ігнорувалися: головне – майбутнє стратегічних позицій НАТО за підсумками конфлікту. Важливо було зберегти потенціал оборонного стримування та об’єкти США/НАТО у цьому районі. Другим за важливістю мотивом, безперечно, було стримування радянського впливу.

Зрештою, Вашингтону вдалося не допустити на острові масштабних військових дій, але конфлікт досі не вичерпаний. Кіпр, як і раніше, розколотий на грецьку та турецьку частини. Хоча ніхто, крім самої Туреччини, «Турецьку Республіку Північного Кіпру» як незалежну державу не визнає, пише GreekReporter.

Source link