Реальні історії війни: 16-річний підліток із Запоріжжя 90 днів провів у російській в’язниці

Влада Буряка, сина високопоставленого запорізького чиновника, затримали російські солдати три місяці тому, на початку квітня, коли він виїжджав із рідного Мелітополя у напрямку Запоріжжя. У тюремних катівнях неповнолітній підліток провів довгих 90 днів.

The Washington Post розповідає, як і чому його затримали, і як юнак провів ці повні жаху та надії дні.

Як розповідає сам Влад, свого першого дня у в’язниці, у похмурій камері розміром 6 на 6 футів (1 фут = 30,48 см), він слухав відчайдушні крики українців, які перебували в інших приміщеннях, і ворожив, чи буде він наступним.

Син високопоставленого українського чиновника залишився в окупованому Мелітополі, де доглядав смертельно хворого діда. Його мама та сестра евакуювалися, а Влад відмовився. Після смерті діда знайомі його батька Олега Буряка зголосилися допомогти вивезти юнака до Запоріжжя. 8 квітня він виїхав разом із Мелітополя на легковому автомобілі.

За словами Олега Буряка, все сталося під час евакуаційної автоколони, яка йшла із Мелітополя до Запоріжжя. Автомобіль тримали на блокпості близько трьох годин. Зрештою відпустили всіх, крім сина. Хлопець сидів на задньому сидінні і дивився на своєму мобільному телефоні. Російський військовий почав звинувачувати його у веденні відеозйомки. Забравши телефон, він виявили там відео, на якому полонений російський військовий звертається до своїх рідних.

Після цього розпочалася скрупульозна перевірка документів. Виявити, що Влад виявився сином голови Запорізької районної військової адміністрації Олега Буряка, виявилося неважко. І потяглися для хлопця дні в неволі.

Справа Влада, який, на відміну від тисяч інших зниклих українців, повернувся додому, дає рідкісну можливість дізнатися про установи, недоступні для міжнародних правозахисників чи незалежних журналістів. В інтерв’ю The Washington Post, незабаром після свого благополучного повернення, підліток уперше розповів про 90-денний утримання у російському полоні.

Його доправили до в’язниці у Василівці, окупованому місті Запорізької області на південному сході країни. Перші кілька днів тримали в одиночній камері. Початковий шок від затримання швидко перетворився на жах. Менш ніж через тиждень у ту ж камеру помістили 20-річного чоловіка. Юнак чув, як молодика били і катували електричним струмом на допитах, іноді тортури тривали до трьох годин, розповідає підліток.

Невдовзі сусід сказав, що не може цього виносити. Він скоріше «покине цю землю, ніж продовжить катуватися». За словами Влада, чоловік потягнувся до кришки консервної банки та порізав собі зап’ястя. Підліток сів поруч із ним, тримаючи за руку, поки той повільно вмирав. Але прийшов охоронець, викликав медика і його забрали. Влад не знає, чи він вижив. Перед тим, як перерізати вени, той сказав, що має дружину і дитину.

Українські правозахисні групи, які відстежують насильницькі зникнення, заявили, що свідчення Влада збігаються зі свідченнями інших жертв, які були звільнені та заявили, що тортури є «звичайною практикою». Організація Об’єднаних Націй також повідомила про численні випадки тортур російськими солдатами цивільних та військових в’язнів. Офіційні особи США на цьому тижні звинуватили російські сили в насильницькому затриманні або зникненні тисяч українських мирних жителів і заявили, що багато з них зазнають тортур. Росія ж неодноразово заперечувала будь-які заяви про тортури чи інші військові злочини.

Залишившись один у своїй камері, Влад знову відчув себе ізольованим. Він розповідає:

“Перші 48 днів я перебував у Василівському відділенні поліції, утримувався в слідчому ізоляторі в одиночній камері. Ви розумієте, що таке одиночна камера. Це відсутність можливості нормально виходити на повітря, відсутність можливості поговорити. Зв’язок був у мене раз на десять днів. На вулицю я міг виходити 15-20 хвилин на день максимум.Перші два тижні я не міг помитися, а речі виправ тільки після трьох тижнів.У камері у мене туалет не працював.Мені доводилося за допомогою залізної миски набирати воду з крана і змивати. завдання входило прибирання приміщень, і навіть прибирання приміщень, у яких проводилися допити ” .

Влад розповідає, що як робота його часто змушували прибирати кімнату, де катували інших в’язнів, де все було просякнуте кров’ю. Підліток каже:

«У мене не було жодних емоцій. Я поводився так, ніби нічого не сталося. Я не виявляв агресії, тому розраховував, що вони не зроблять зі мною те саме. Я зрозумів, що в той момент я маю врятувати себе. Я був дуже наляканий. Я був вражений. Начебто все всередині мене згоріло».

Деякі моменти, свідком яких він ставав, були надто різкими. Одного разу, наприклад, він увійшов до кімнати тортур і знайшов людину, що звисала зі стелі, його руки були пов’язані тросами. Поруч із сильно побитим полоненим сидів російський солдат і незворушно робив якісь записи.

Немов мантру, Влад продовжував повторювати про себе дві фрази: “Немає нерозв’язних ситуацій. Я вийду”. А тим часом отець Влада гарячково шукав нагоди звільнити сина. Будучи головою Запорізького обласного військового управління, Олег Буряк спирався на свої зв’язки в уряді, зневірившись організувати обмін полоненими. Нічого не працювало…

Через сім тижнів перебування у в’язниці Влада перевели до закладу з найкращими умовами, де він міг хоча б регулярно митися та зрідка дзвонити батькові. Не знаючи при цьому, чи побачить він його колись знову.

4 липня Буряку зателефонував російський переговорник, який сказав йому, що готовий звільнити Влада. Деталі делікатного обміну, за словами Буряка, не може розкривати. Дехто, каже він, досі залишається незрозумілим для нього. За його словами, Влад буде частиною обміну полоненими із трьох осіб, і його переведуть назад на територію України в евакуаційному каравані для цивільних осіб.

Через два дні Влад зателефонував батькові: «Тату, вони кажуть, що я прийду до тебе завтра». Цей годинник, що залишився, став найскладнішим для батька і сина. Буряк зустрів Влада на узбіччі дороги біля нульової лінії, де сходяться українська та окупована території. Батько розповідав пізніше: «Коли Влада викрали, у мене немовби відірвали шматок серця. І коли я обійняв його, то відчув, що цей шматочок повернувся».

А країна все ще перебуває у стані війни. Травма Влада залишиться надовго. Звуки тортур, страх, що його знову спіймають, і запах просочених кров’ю ганчірок часто не дають йому заснути і змушують нервувати. Хлопчик каже, що почувається як мінімум на п’ять років старше.

Всього через тиждень після свого повернення Влад, даючи журналістам інтерв’ю, прийняв ту ж стоїчну та рішучу манеру поведінки, що й його батько. Він сказав, що тепер проводить свої дні, добровільно беручи участь у різних діях воєнного часу, роздаючи гуманітарну допомогу та розповідаючи свою історію. Його щелепи стиснулися, коли він сказав: «Я не хочу нічого з цього забувати, щоб я міг розповісти іншим і переконатися, що люди знають правду».



Source link

Якісна журналістська робота не може бути безкоштовною, інакше вона стає залежною від влади або олігархів.
Наш сайт існує виключно за рахунок реклами.
Будь ласка вимкніть ваш блокувальник реклами, щоб продовжити читання новин.
З повагою редакція