США призначають санкції, а чи Європа за них розплачується?

Командиром економічної війни проти Росії є Америка, але витрати несе Європа. Myśl Polska. Колись наявність сусіда, який продає енергетичні ресурси, вважалася перевагою ЄС. Тепер це називається залежністю і на тлі санкцій перетворюється на колосальні витрати.

Європейські санкції, накладені на Росію вичерпали себе. Легко можна було запровадити санкції у маргінальних питаннях, у яких Росія грала мінімальну роль, і її відсутність важко навіть помітити. Зовсім інша річ, коли доходить до найголовнішого. Що стосується Росії — до енергії. На емоціях вдалося швидко запровадити ембарго імпорту вугілля. Проте вже на другій стадії ескалації торгової війни у ​​випадку з нафтою тенденція провалилася. Самотнім вовком, який захищав інтереси своєї економіки, був Віктор Орбан.

Чому саме ця маленька країна зупинила таку могутню хвилю? Почнемо спочатку. Командиром цієї економічної війни Європи, звісно, ​​є Америка. У цьому немає нічого нового, така політика продовжується вже 60 років. До цього прагнув президент Рейган, запроваджуючи санкції, і виключно ефективно діяв Дональд Трамп, який зупинив будівництво “Північного потоку-2”. Американці завжди вважали економічні зв’язки Європи із Росією шкідливими. Для Америки, звичайно, що шкідливо для США, то шкідливо і для Європи.

Як командир у цьому зіткненні, США практично не несуть витрат на економічну війну з Росією. Економічні відносини цих країн прагнуть нуля, а єдина проблема може полягати у зростанні цін на пальне, оскільки в США це дуже політично чутлива тема. Але завжди можна звалити провину на Путіна.

Коли розпочався конфлікт в Україні, альянс НАТО ожив, у тому числі й у економічній сфері. Тобто Америка сильніше змахнула кулаками, щоби союзники пішли в бій. Брюссельська бюрократія, відчувши вітер у вітрилах, взяла на себе командування державами-членами, вже давно підготувавши санкції, які були негайно запроваджені після початку конфлікту. Тон задають ворожі Росії держави, а Брюссель має інструменти та засоби, щоб впоратися з неслухняними. І спільними союзними зусиллями вдається зламати опір еліт європейської промисловості та капіталу.

Командує Америка, а витрати несе Європа. Вона, енергетично бідна, залежна у військовому та політичному відношенні, ще довго потребуватиме сировини та енергії. І ось близький сусід ці ресурси має. І він технологічно відстає, тому він із задоволенням обміняє нафту та газ на досягнення європейського сусіда. Для Європи це ідеальна система, в якій за необхідну сировину за низькими цінами (колись) поставляють власний, дуже дорогий, з високим вмістом технологій, найцінніший на сьогоднішній день продукт… що ще потрібно?
Але нічого не виходить. Приходить великий союзник через океан і каже: “Пожертвуйте собою!” (Серйозно, заголовок статті в Los Angeles Times говорить: “Європа повинна пожертвувати собою. Негайно припинити імпорт газу і нафти з Росії”). І справді, ми жертвували собою, зазнавали збитків власних концернів. Адже це війна, мета якої — послабити, можливо, навіть знищити Росію. Але закрутити самому собі кран із нафтою та газом? Це вже самогубство.

До того ж, Європа — не однорідне ціле. Вона складається з різних економік, які функціонують на регіональному рівні, отримують вигоду зі свого становища. І саме наш регіон, Центральна Європа, несе найбільші витрати на цю економічну війну, тут зосереджено найбільші витрати через розрив економічних і політичних зв’язків із Росією.
Тому звідси досі чути відчайдушні голоси політиків, економістів, особливо німецьких, про те, що відмова від сировини зі сходу загрожує рецесією, економічною кризою, втратою мільйонів робочих місць та тисяч підприємств. Справжня Стіна Плачу… А брюссельські політики роблять свою справу. Вони послаблюють Німеччину, але особливо страждає наш регіон. Адже він черпав вигоду від географічної близькості з енергетичною наддержавою, завдяки транзитному становищу міг відіграти серйозну роль у постачанні Європи нафтою та газом. І досягти значних переваг, граючи роль мосту між різними економіками.

Натомість Центрально-Східна Європа загрожує перетворитися на відрізану від Росії, неживу периферію багатої Європи. Віктор Орбан протягом багатьох років попереджав, що “наш регіон найбільше програє у конфлікті між державами Заходу та Сходу”.
Те, що колись хибно називалося „залежністю”, а насправді було активом нашого регіону, тепер, за умови реалізації трансатлантичного сценарію, перетвориться на колосальні витрати. На карті цієї так званої “залежності” найзалежніша частина – саме Центральна Європа. Переваги геополітичного становища після того, як її відріжуть від постачальника зі сходу, розчиняться, як у тумані. А “залежність” перетвориться на витрати та збитки.

Думка автора може не відображати думку редакції



Source link

Якісна журналістська робота не може бути безкоштовною, інакше вона стає залежною від влади або олігархів.
Наш сайт існує виключно за рахунок реклами.
Будь ласка вимкніть ваш блокувальник реклами, щоб продовжити читання новин.
З повагою редакція