Невигадані історії: маріуполець залишився без ока і дружини, і манівцями добрався до Греції, до дочки


Війна безжальна до всіх і кожного окремо. Серед сотень тисяч трагічних історій ця займає особливе місце.

Олександр Лукашов – майстер маріупольського металургійного комбінату. У ході військових дій мирний житель приморського міста втратив око, а його обличчя перетинають два величезні шрами. Але… він залишився живим. А дружину діставав із-під завалів уже мертвою. Олександр залишав рідне місто по засіяній трупами дорозі. Його шлях лежав через Росію до доньки до Греції. Своєю історією чоловік поділився з “УП”.

Фото “УП”. Перед війною.

Того дня, 24 лютого, ніхто в Маріуполі й уявити не міг, чим обернеться “спецоперація” Путіна. Олександр, як завжди, пішов на роботу. Але буквально за кілька днів, 27-28 лютого, почався обстріл міста. Снаряди залітали й у район приватного сектора, де мешкала сім’я Лукашових. Обстріли, що почастішали, змусили подружжя переїхати в будинок матері Олександра, куди вони вирушили, взявши з собою лише документи. Глава сім’ї згадує:

“2 березня ми пройшлися магазинами. Ще все працювало. У місті була тиша. Проте ні поліції, ні українських військових уже ніде не було видно”.

Але вже наступного дня залишився у пам’яті чоловіка назавжди. Вранці дружина покликала його до вікна: “Дивись, танки їдуть! І подивися, що на них намальовано!” Олександр побачив кілька танків і бронетранспортерів з намальованими білими літерами Z. Подружжя особливо не злякалося, швидше занепокоєно, але відійшли від вікна – дружина на кухню, він залишився в кімнаті, а мати пішла відчиняти двері у відповідь на стукіт.

2_34.jpg - 49.61 kB

Фото УП. Олександр Лукашов із дружиною.

Чоловік згадує:

“Раптом я почув звук танкового дизельного двигуна. Потім – як повертається вежа танка, як працює механіка. Я зрозумів, що він зупинився біля нашого будинку”.

Він не почув пострілу, але відчув удар. Осколками шибки йому поранило обличчя і пошкодило очі. Стіни між кухнею та кімнатою більше не було, між коридором та кімнатою теж. Спогади даються Олександру важко:

“Моя перша думка була: де Ольга? Вона опинилася на кухні під завалами. Тільки голова була вільна. Я розбирав завали та кричав: Олю, допомагай собі руками та ногами! Я нарешті витяг її, поклав на плиту і перевернув. На мене дивилися її мертві очі, потім мені довго здавався цей погляд. Коли я її тяг, вона вже була мертва. Я перевірив пульс. І помітив, як стали синіти її нігті.

Двоє чоловіків, що прибігли на його крик, у куртках з написом “Медицина катастроф”, почали витягувати Олександра через вікно, а далі – провал у пам’яті, він знепритомнів. Прийшов до тями в місцевій лікарні, де йому зашивали рани. Там же дізнався про смерть матері.

1_34.jpg - 36.47 kB

Фото УП. Так Олександр виглядає зараз.

Ситуація у місті погіршувалась, обстріли частішали, Маріуполь постійно бомбили, і до лікарні привозили дедалі більше людей. Лікарі відпустили Олександра лише 21 березня. Разом із однією знайомою сім’єю із двома дітьми чоловік вирішив вибиратися на підконтрольну Україні територію – у Маріуполі його більше ніщо не тримало. З чуток, можна було дістатися Бердянська, а потім – до Запоріжжя. До західної частини міста вони добиралися тиждень, чекаючи бомбардування у підвалах. Маріуполець каже:

“Військові з “Азова” кажуть, що у Маріуполі загинуло десь 20-25 тис. людей. Мені здається, що більше. Ми йшли по трупах. Вони були скрізь! Убитих спочатку не ховали у дворах, їх виносили на вулицю і там залишали.”

Нарешті 27 березня Олександр та сім’я з дітьми дійшли до місцевої церкви, де був величезний підвал, у якому ховалися від обстрілу близько 200 людей, які хотіли залишити місто. Проте окупанти оголосили: “В Україну ніхто з вас не поїде, є лише один варіант – куди ми скажемо”. Так Олександр опинився у Донецьку. Він був госпіталізований до місцевої лікарні, де лежав в одній палаті з пораненими ДНРівцями. Розповідаючи про себе, маріуполець намагався відстоювати свою позицію, розповідав, хтось убив його сім’ю. Але почув у відповідь:

“Заткнися, а то опинишся в підвалі, а завтра виведуть у посадку, розстріляють і ніхто тебе шукати не буде”.

“ДНРівці” виявилися звичайними мешканцями Донецька, затриманими у транспорті чи магазині та мобілізованими. Вони казали, що не хотіли цієї війни. Олександра теж хотіли мобілізувати, незважаючи на відсутність ока. Мовляв, шини накачувати, машини ремонтувати. Врятувало те, що на той момент він ще не пройшов так звану фільтрацію. Олександр розповідає:

“Приходили представнику райвідділу, ФСБ, слідчого комітету. Примушували роздягатися, шукали наколки, питали, хто я такий. Чи не військовий? І так цілий місяць».

У Донецьку чоловікові вдалося зв’язатися зі своєю дочкою, яка живе у Греції. Він сказав їй, що не може залишатися в цьому “гестапо”. Дочка знайшла водія, який може вивезти із Донецька через Росію до Латвії, а звідти можна дістатися Афін. Але для виїзду з Донецька потрібно було пройти принизливу “фільтрацію”, без якої жодного водія нікуди не пощастить.

Фільтрація обійшлася маріупольцю в 3,5 тис. рублів – проблема черги, розписаної на 2 місяці наперед, вирішилася за допомогою місцевого МНСника. Для тих, хто не знає, як проходить фільтрація (попереду їх було у Олександра ще кілька): відбитки пальців, перевірка телефону, фото в анфас та профіль, тривалі розпитування про роботу та знайомих, роздягання для перевірки на наявність татуювань. Олександр розповідає:

“Вони вважають, що українські військові всі у татуюваннях, у фашистських знаках. Мені пощастило, у мене немає жодної наколки. А разом зі мною проходив фільтрацію юнак 25 років. У нього було татуювання: ієрогліф та квіти. Він довго сидів там. Я пішов, а його залишили.

Потім він їхав Росією в автобусі, щоб потрапити до Греції. Перевірка чекала на кордоні між “ДНР” і РФ, а потім на російському пункті кордону, що проводиться ФСБ:

“Знову відбитки пальців, знову роздягають наголо і дивляться телефони. Але мене здивувало те, що вони мали всі дані по людях з моєї роботи. Їм хтось бази злив”.

Дорога територією Росії зайняла три доби. Враження залишилися найнегативнішими. Остання перевірка ФСБ була на виїзді з РФ на кордоні з Латвією. Коли чоловікові дали папірець про дозвіл на виїзд із Росії, він уперше з початку війни відчув себе живим. Потім – Латвія, Польща, а до Греції Олександр летів через Сицилію, у вікно з літака бачив море та острови.

За три години в Афінах його зустріла дочка. І це стало поверненням до життя. Поки що Олександру необхідно продовжувати лікування, проте він уже думає про те, як знайти роботу…



Source link

Якісна журналістська робота не може бути безкоштовною, інакше вона стає залежною від влади або олігархів.
Наш сайт існує виключно за рахунок реклами.
Будь ласка вимкніть ваш блокувальник реклами, щоб продовжити читання новин.
З повагою редакція