Deutsche Welle: життя російських військовослужбовців в українському полоні

Військовослужбовці з Росії, які потрапили в полон в Україні, утримуються у слідчих ізоляторах та в’язницях. Як дотримуються їхніх прав, розбирався кореспондент видання Deutsche Welle, якому вдалося з ними поспілкуватися.

Російські військовополонені забезпечені всім необхідним харчуванням, прогулянками, книгами. Зі зрозумілих причин кореспондент не повідомляє, де саме знаходиться слідчий ізолятор, де він побував, але докладно розповідає про спілкування з полоненими. Їх утримують окремо від інших ув’язнених, і в їхньому становищі це найбезпечніший варіант. У цьому випадку росіяни займають другий поверх будівлі СІЗО.

У супроводі охоронців репортер заходить до однієї з камер, де перебувають 7 чоловіків різного віку. Появі кореспондента вони не здивовані – до камер щотижня приходять представники Червоного Хреста та ООН. Усі співкамерники є контрактниками та охоче розмовляють, розповідаючи свої історії. У кожного вона своя, але є й спільне: “Нас трохи обдурили”, кажуть вони. Роман із Виборгу Ленінградської області:

“Чесно кажучи, нас трохи обдурили. Спочатку було обіцяно, що ми займатимемося гуманітаркою. Мене одразу кинули у темну на передову”.

Роман був поранений у Харківській області. За його словами, після полону українські військові надали йому першу допомогу. Інший співрозмовник – Артем, рядовий танкових військ, – більш балакучий. Він зізнається, що свідомо вирішив взяти участь у “спецоперації”, побачивши “розсилку в інтернеті”. На запрошення в оголошення він поїхав до Донецька. За 2-3 дні навчання став водієм танка Т-72 та потрапив під Запоріжжя. Танк був підбитий, а Артема взято в полон військовими полку “Азов”. Росіянин каже: “Не бачив жодних фашистів”, – його годували і навіть давали цигарки. Російську армію він називає “мародерами та вбивцями”. На запитання кореспондента DW про те, що спричинило його участь у війні, відповідає:

“Та надивився… У нас, знаєте, по телевізору дуже гарно розповідають, нібито ми за праву справу йдемо воювати, а насправді це зовсім не так. Тільки тут очі розплющилися”.

У камері тісно, ​​але чисто. У кожного свій посуд, ложки та вилки – металеві. Останнє, як пояснив охоронець, пов’язане з тим, що полонені не агресивні: “Тікати їм нікуди, вони просто чекають обміну”. Підійшов обід: через спеціальні прорізи у двері полонені отримують борщ та кашу. Живлення триразове. У розкладі, що висить у коридорі, вказано час прогулянки, особистого часу, щоденної лазні.

У наступній камері молодь – троє хлопців віком 20-21 року. Дмитро запевняє, що 24 лютого “випадково” потрапив на війну в Україну з Білгородської області: “Нам не говорили, куди ми їдемо. Усі вже дізналися, що ми на території України, коли побачили номерні знаки, прапори… Запитав командира, що ми тут робимо?Отримав відповідну відповідь: “Не задавай зайвих питань, їдь прямо.” Дмитро склав зброю і здався в полон 27 лютого, під Прилуками на Чернігівщині, після того, як його танк підбили.

Олег із Карелії розповідає, що у березні відновив контракт зі Збройними силами РФ, але його очікування не виправдалися:

“Надивившись новин, я вірив, що ми їдемо допомагати, що націоналісти тут, йде війна, своїх вбивають, мучать. Націоналістів тут я не побачив жодного. Люди, коли ми заходили в села, відверто нам кажуть: “Ідіть, вам нічого тут робити”. Ось такий тиск. Начебто ти їм і гуманітарку завозиш…”.

Коли Олег підписував контракт, йому обіцяли навчання та службу у тилу. Проте за три дні він опинився під Харковом. Він був комвзводом і стверджує, що його підрозділ намагався повернутися з України до Росії, але командування заборонило. Якоїсь миті Олег із підлеглими залишилися без зв’язку, а невдовзі, біля села Веселе на Харківщині, їх взяли в полон бійці ЗСУ.

Виникає закономірне питання: чи можна вірити військовополоненим? Усі, хто спілкувався з кореспондентом, запевняли, що каються в участі у війні на території України та не обстрілювали мирні села та міста. Слідчі не знайшли доказів скоєння ними військових злочинів, хоч і перевіряли на детекторі брехні.

До речі, в цьому ж СІЗО, як розповідають його співробітники, містився і Вадим Шишімарін, якого нещодавно присудили до довічного ув’язнення Тільки на детекторі брехні він зізнався, що стріляв у мирного жителя Сумщини та вбив його.

У розмові з представником видання DW жоден військовополонений не поскаржився на погане ставлення чи умови утримання. Роман із Виборга зазначає:

“Щодня заходять, питають, чи потрібно щось – без запитань. Якщо є можливість, нам це надають. Харчування збалансоване”.

Дані Міністерства юстиції свідчать: на кожного полоненого щомісяця потрібно приблизно 3000 гривень (6400 рублів) – їжа, одяг, засоби гігієни. До цього потрібно додати ліки та витрати на мед. обладнання. Ну, і заробітна плата обслуговуючого персоналу. Проте ці витрати неминучі та виправдані, каже заступник міністра юстиції Олена Висоцька. Умови утримання військовополонених відповідають Женевській конвенції, а самі полонені – необхідний обмінний фонд для повернення полонених українців.

Голова місії ООН з прав людини в Україні Матильда Богнер зазначає, що є інформація про випадки неналежного ставлення до російських військових одразу після їхнього полону. Але у СІЗО, де російські військовополонені утримуються до обміну, умови задовільні.

Проте представники місії ООН відзначають порушення у поводженні з українськими військовополоненими в Росії та на підконтрольних ЛНР, ДНР територіях як безпосередньо після взяття в полон, так і у місцях їх утримання:

“Там вони так само можуть зазнавати тортур. Наскільки ми розуміємо, умови можуть бути поганими: нестача їжі, антисанітарія, грубе ставлення з боку тюремних наглядачів”.

ООН закликає обидві сторони стримати емоції та гуманно ставитися до військовополонених. Офіційної інформації щодо кількості військовополонених в Україні немає. Через періодично проведених обмінів та продовження військових дій кількість їх постійно змінюється. Однак російські полонені сподіваються на обмін і чекають на нього. Як каже 20-річний Дмитро, який вже 3 місяці перебуває в полоні, “надія помирає останньою”. Він дуже хоче повернутися додому і не планує будь-коли у майбутньому служити в армії.



Source link

Якісна журналістська робота не може бути безкоштовною, інакше вона стає залежною від влади або олігархів.
Наш сайт існує виключно за рахунок реклами.
Будь ласка вимкніть ваш блокувальник реклами, щоб продовжити читання новин.
З повагою редакція