19.04.2024

Афінські новини

Новини українською мовою з Греції

Туреччину можуть вигнати з НАТО через її позицію щодо членства Фінляндії та Швеції в альянсі

За даними CNN, керівництво НАТО вже багато разів думало про вигнання Туреччини з блоку. Особливо такі розмови почалися, коли Анкара наплювала на думку Вашингтона та купила у РФ С-400. Зважаючи на все, в НАТО зараз зважують усі “за” та “проти”.

З одного боку, виняток із альянсу “корисного друга” Путіна Ердогана (так автори видання назвали президента Туреччини) вирішило б проблему з розширенням альянсу. З іншого боку, це може призвести до послаблення позицій НАТО в стратегічно важливому регіоні.

Від себе ж додамо, що збройні сили Туреччини вважаються в альянсі другим за могутністю та можливостями після США, і втрата такого союзника послабить НАТО значно сильніше, ніж може здатися на перший погляд. Не кажучи вже про образу, яку повністю затаїть Ердоган. Ставки для альянсу зараз дуже високі.

Далі – більше, автори пропонують просто проігнорувати Туреччину в особі Ердогана (як і Угорщину в особі Орбана), а також їхнє вето задля досягнення мети Вашингтона. Ось тільки чи не стане подібне ігнорування дзвіночком іншим учасникам блоку про те, що в якийсь момент їхні інтереси можуть також проігнорувати, а це може вдарити по єдності північноатлантичної спільноти набагато сильніше…

***

Російський президент Володимир Путін має достатньо союзників у достатній кількості місць, щоб завадити зусиллям західних альянсів ігнорувати його амбіції, поглиблюючи клин між державами-членами, що повністю відповідає його цілям.

Найближчий союзник Путіна у Європейському союзі, прем’єр-міністр Угорщини Віктор Орбан, пригрозив накласти вето на запропоновані санкції щодо російської нафти, схвалені іншими 26 державами-членами.
Так само в НАТО президент Туреччини Реджеп Тайіп Ердоган не схвалює можливе приєднання історично нейтральних держав Фінляндії та Швеції, а решта альянсу підтримує їхнє приєднання.
В особі таких корисних друзів, як Орбан та Ердоган, Путін може мати всі можливості для того, щоб безкарно продовжити свій нинішній шлях в Україні чи за її межами.
З’явилося безліч різних ідей про те, як долати ці кризи, які загрожують підірвати здатність, якщо не волю, протистояти Кремлю безпосередньо.
Президент Європейської комісії Урсула фон дер Ляйєн минулого тижня їздила до Будапешта, щоб зустрітися з Орбаном. Але зрештою фон дер Ляйєн змогла повідомити лише те, що їй вдалося “прояснити питання” з “угорським силачом”.
Значні дипломатичні зусилля також були спрямовані на те, щоб переконати Ердогана змінити курс, хоч він продовжує засуджувати допомогу, яку Фінляндія та Швеція надали угрупованню курдів**, яку Туреччина називає терористичною організацією, у боротьбі за незалежність.
І мало хто хоче ризикнути втратити найбільшу чинну армію в НАТО після США, особливо ту, яка, до того ж, контролює Стратегічний Босфор і має доступ до Чорного моря.
Отже, що робити з цими моторошними затримками, нав’язаними Угорщиною та Туреччиною? Відповідь, на жаль, проста — грати в ту ж гру, яку Путін грає вже багато років. Коли ви не можете виграти за традиційними правилами, оминіть їх.
І тут зробити надрізи. Зробити Орбана та Ердогана неактуальними. Решта 26 членів ЄС повинні просто запровадити нафтове ембарго. А НАТО має просто прокласти шлях для вступу Швеції та Фінляндії.
Що найгірше, що можуть зробити Угорщина чи Туреччина: подати до суду? Витягувати? У будь-якому випадку було багато думок про виключення Туреччини з НАТО, особливо після того, як Ердоган три роки тому купив у Росії системи ППО С-400.
Можливо зараз саме той момент, коли потрібно просто дати відсіч цим самотнім силачам, які зуміли глибоко проникнути в демократичні інституції. Можливо, це не так вже й надумано. «Ви маєте рацію, закликаючи ЄС просто просуватися вперед без Угорщини», — сказав мені у листуванні електронною поштою професор Гарварда Роберт І. Ротберг, директор-засновник програми внутрішньодержавних конфліктів у Школі державного управління ім. Кеннеді.
«Правило «одностайності» із самого початку було безглуздим, і зараз саме час перевірити його», — додав Ротберг. Хоча він визнав те, чого побоювалися інші – що Угорщина може передати рішення до Європейського суду – що і погано, і добре.
“Потрібні роки, щоб вирішити, – продовжив Ротберг, – зв’язавши ЄС вузлами”. Проте Європейський суд вже відхилив скарги Угорщини на величезні фінансові штрафи, накладені ЄС порушення Орбаном демократичних права і свободи.
Тим часом якщо інші 26 країн-членів ЄС справді здійснять свій бойкот, Росія втратить великий ринок збуту своєї нафти, який може стати постійним, якщо континент продовжить свою місію з відвикання від енергоресурсів Москви.
Одним із вирішень проблеми, поставленої лідерами Угорщини та Туреччини, яке активно просуває Ротберг разом із групою, що складається приблизно з 40 колишніх глав держав і такої ж кількості лауреатів Нобелівської премії, є створення Міжнародного корупційного суду. Він зазначив, що це «було б гарним місцем, щоб судити Ердогана, Орбана, Путіна та багатьох інших. Ось чому це потрібно. Тож ми рухаємося».
Путін багато років грає на концепції одностайності. Фактично Росія розігрувала цю карту з того часу, як Йосип Сталін розпочав гру на Ялтинській конференції в 1945 році, коли він зажадав права вето для всіх п’яти постійних членів Ради Безпеки ООН як плату за згоду брати участь в Організації Об’єднаних Націй. І Франклін Рузвельт, і Уінстон Черчілль, які також відчайдушно потребували радянської допомоги*, щоб покінчити з державами Осі, погодилисяхоча, мабуть, мало усвідомлюючи можливі наслідки.
Ця проблема не відрізняється від дилеми, поставленої батьками-засновниками Америки під час створення колегії виборців.
Її початкова мета полягала, принаймні частково, у тому, щоб переконати дрібніші американські штати погодитися на союз, в якому, як вони думали — цілком справедливо, — інакше домінувала б жменька більших штатів.
Цей страх і компроміс давно зжили себе і тепер використовуються, щоб тримати більшість населення США в заручниках забаганок меншості. Що стосується ЄС та НАТО, не кажучи вже про Раду Безпеки ООН, це справді вийшло з-під контролю. Настав час демократіям твердо стояти на ногах і заявити, що мені вистачить, що право буде змушене перемогти. Зрештою, ми всі станемо сильнішими для цього.
* Мова йде про “маленьку, практично непомітну”, з точки зору авторів публікації, але в той же час необхідної допомоги у війні проти держав Осі (Німеччина, Японія, Італія), яку СРСР надала у справі розгрому Німеччини та Японії.
** З погляду Туреччини, це фінансування тероризму. Приблизно так само США відреагували б на фінансування Аль Каїди. Ой, вибачте, забув, що США її і створили…
Думка авторів може відображати думку редакції.



Source link

За даними CNN, керівництво НАТО вже багато разів думало про вигнання Туреччини з блоку. Особливо такі розмови почалися, коли Анкара наплювала на думку Вашингтона та купила у РФ С-400. Зважаючи на все, в НАТО зараз зважують усі “за” та “проти”.

З одного боку, виняток із альянсу “корисного друга” Путіна Ердогана (так автори видання назвали президента Туреччини) вирішило б проблему з розширенням альянсу. З іншого боку, це може призвести до послаблення позицій НАТО в стратегічно важливому регіоні.

Від себе ж додамо, що збройні сили Туреччини вважаються в альянсі другим за могутністю та можливостями після США, і втрата такого союзника послабить НАТО значно сильніше, ніж може здатися на перший погляд. Не кажучи вже про образу, яку повністю затаїть Ердоган. Ставки для альянсу зараз дуже високі.

Далі – більше, автори пропонують просто проігнорувати Туреччину в особі Ердогана (як і Угорщину в особі Орбана), а також їхнє вето задля досягнення мети Вашингтона. Ось тільки чи не стане подібне ігнорування дзвіночком іншим учасникам блоку про те, що в якийсь момент їхні інтереси можуть також проігнорувати, а це може вдарити по єдності північноатлантичної спільноти набагато сильніше…

***

Російський президент Володимир Путін має достатньо союзників у достатній кількості місць, щоб завадити зусиллям західних альянсів ігнорувати його амбіції, поглиблюючи клин між державами-членами, що повністю відповідає його цілям.

Найближчий союзник Путіна у Європейському союзі, прем’єр-міністр Угорщини Віктор Орбан, пригрозив накласти вето на запропоновані санкції щодо російської нафти, схвалені іншими 26 державами-членами.
Так само в НАТО президент Туреччини Реджеп Тайіп Ердоган не схвалює можливе приєднання історично нейтральних держав Фінляндії та Швеції, а решта альянсу підтримує їхнє приєднання.
В особі таких корисних друзів, як Орбан та Ердоган, Путін може мати всі можливості для того, щоб безкарно продовжити свій нинішній шлях в Україні чи за її межами.
З’явилося безліч різних ідей про те, як долати ці кризи, які загрожують підірвати здатність, якщо не волю, протистояти Кремлю безпосередньо.
Президент Європейської комісії Урсула фон дер Ляйєн минулого тижня їздила до Будапешта, щоб зустрітися з Орбаном. Але зрештою фон дер Ляйєн змогла повідомити лише те, що їй вдалося “прояснити питання” з “угорським силачом”.
Значні дипломатичні зусилля також були спрямовані на те, щоб переконати Ердогана змінити курс, хоч він продовжує засуджувати допомогу, яку Фінляндія та Швеція надали угрупованню курдів**, яку Туреччина називає терористичною організацією, у боротьбі за незалежність.
І мало хто хоче ризикнути втратити найбільшу чинну армію в НАТО після США, особливо ту, яка, до того ж, контролює Стратегічний Босфор і має доступ до Чорного моря.
Отже, що робити з цими моторошними затримками, нав’язаними Угорщиною та Туреччиною? Відповідь, на жаль, проста — грати в ту ж гру, яку Путін грає вже багато років. Коли ви не можете виграти за традиційними правилами, оминіть їх.
І тут зробити надрізи. Зробити Орбана та Ердогана неактуальними. Решта 26 членів ЄС повинні просто запровадити нафтове ембарго. А НАТО має просто прокласти шлях для вступу Швеції та Фінляндії.
Що найгірше, що можуть зробити Угорщина чи Туреччина: подати до суду? Витягувати? У будь-якому випадку було багато думок про виключення Туреччини з НАТО, особливо після того, як Ердоган три роки тому купив у Росії системи ППО С-400.
Можливо зараз саме той момент, коли потрібно просто дати відсіч цим самотнім силачам, які зуміли глибоко проникнути в демократичні інституції. Можливо, це не так вже й надумано. «Ви маєте рацію, закликаючи ЄС просто просуватися вперед без Угорщини», — сказав мені у листуванні електронною поштою професор Гарварда Роберт І. Ротберг, директор-засновник програми внутрішньодержавних конфліктів у Школі державного управління ім. Кеннеді.
«Правило «одностайності» із самого початку було безглуздим, і зараз саме час перевірити його», — додав Ротберг. Хоча він визнав те, чого побоювалися інші – що Угорщина може передати рішення до Європейського суду – що і погано, і добре.
“Потрібні роки, щоб вирішити, – продовжив Ротберг, – зв’язавши ЄС вузлами”. Проте Європейський суд вже відхилив скарги Угорщини на величезні фінансові штрафи, накладені ЄС порушення Орбаном демократичних права і свободи.
Тим часом якщо інші 26 країн-членів ЄС справді здійснять свій бойкот, Росія втратить великий ринок збуту своєї нафти, який може стати постійним, якщо континент продовжить свою місію з відвикання від енергоресурсів Москви.
Одним із вирішень проблеми, поставленої лідерами Угорщини та Туреччини, яке активно просуває Ротберг разом із групою, що складається приблизно з 40 колишніх глав держав і такої ж кількості лауреатів Нобелівської премії, є створення Міжнародного корупційного суду. Він зазначив, що це «було б гарним місцем, щоб судити Ердогана, Орбана, Путіна та багатьох інших. Ось чому це потрібно. Тож ми рухаємося».
Путін багато років грає на концепції одностайності. Фактично Росія розігрувала цю карту з того часу, як Йосип Сталін розпочав гру на Ялтинській конференції в 1945 році, коли він зажадав права вето для всіх п’яти постійних членів Ради Безпеки ООН як плату за згоду брати участь в Організації Об’єднаних Націй. І Франклін Рузвельт, і Уінстон Черчілль, які також відчайдушно потребували радянської допомоги*, щоб покінчити з державами Осі, погодилисяхоча, мабуть, мало усвідомлюючи можливі наслідки.
Ця проблема не відрізняється від дилеми, поставленої батьками-засновниками Америки під час створення колегії виборців.
Її початкова мета полягала, принаймні частково, у тому, щоб переконати дрібніші американські штати погодитися на союз, в якому, як вони думали — цілком справедливо, — інакше домінувала б жменька більших штатів.
Цей страх і компроміс давно зжили себе і тепер використовуються, щоб тримати більшість населення США в заручниках забаганок меншості. Що стосується ЄС та НАТО, не кажучи вже про Раду Безпеки ООН, це справді вийшло з-під контролю. Настав час демократіям твердо стояти на ногах і заявити, що мені вистачить, що право буде змушене перемогти. Зрештою, ми всі станемо сильнішими для цього.
* Мова йде про “маленьку, практично непомітну”, з точки зору авторів публікації, але в той же час необхідної допомоги у війні проти держав Осі (Німеччина, Японія, Італія), яку СРСР надала у справі розгрому Німеччини та Японії.
** З погляду Туреччини, це фінансування тероризму. Приблизно так само США відреагували б на фінансування Аль Каїди. Ой, вибачте, забув, що США її і створили…
Думка авторів може відображати думку редакції.



Source link