Не на Моєму Задньому Дворі, а на Твоєму

The American Conservative пише, що початок російської спецоперації в Україні спровокували… США. А тепер Білий дім використовує Київ, щоб перемогти Росію.

За заявою впливового американського ЗМІ, роль Вашингтона у провокуванні спецоперації Москви геть-чисто ігнорується. Нинішній конфлікт майже напевно не стався б, якби США не порушили запевнення часів холодної війни і не розширили НАТО, і якби не перетворили альянс на агресивну організацію, яка напала на Сербію та Лівію. “Захід підштовхнув Росію до відповіді”.

Власне все те, що говорив Путін, але тепер на сторінках одного з провідних американських журналів, який читають прихильники традиційного американського консерватизму та затяті противники Байдена.

***

Росія та Україна перебувають у стані війни. Те саме і з США. Адміністрація Байдена перейшла від спроб допомогти Києву захистити себе до використання Києва для перемоги над Москвою.

Безпідставно напавши на сусіда, Росія повинна була програти. Проте ханжеські тиради, які вивергаються офіційними особами США, ігнорують роль Вашингтона у провокуванні вторгнення Москви. Порушивши запевнення часів холодної війни та розширивши НАТО, а також перетворивши альянс на агресивну організацію, що напала на Сербію та Лівію, Захід підштовхнув Росію до насильницької відповіді. Нинішній конфлікт майже, напевно, не стався б, якби не політика США. Справді, зарозуміла нерозсудливість американських офіційних осіб, можливо, зробила конфлікт неминучим.

Сенатор Ренд Пол зі штату Кентуккі нещодавно заявив про це, коли допитував держсекретаря Ентоні Блінкена. Пол наголосив, що вина Вашингтона не виправдовує вбивчого рішення Володимира Путіна, яке вже забрало життя тисяч людей і призвело до вимушеного переселення мільйонів. Але, як зауважив Пол, «хоча немає виправдання війні Путіна з Україною, це не означає, що немає пояснення вторгненню».

Зрозуміло Блінкен не брав він ніякої відповідальності за згубні наслідки своєї політики. Зрештою, офіційні особи США зазвичай знімають із себе провину за будь-які зовнішньополітичні катастрофи, що відбуваються на їхніх очах. Вони ніколи ні в чому не винні. За останні два десятиліття політика вашингтонської партії війни призвела до загибелі сотень тисяч людей та перетворення мільйонів на біженців. Зрозуміло, що це зробило американських воїнів-наслідувачів уразливими, коли хтось намагається притягти їх до відповідальності.

Наприклад Джек Кросбі з журналу Rolling Stone написав статтю під назвою «Ренд Пол представляє конгресу основний аргумент Путіна проти України». Кросбі стверджував, що, наводячи незаперечний факт про те, що Путін попередив союзні уряди про те, що Москва сприймає політику США як ворожу, «Пол заперечує самовизначення країни людей, які не закликали до війни».

Але, звичайно, це не те, що зробив Пол. Швидше він припустив, що у реальному світі суверенні держави іноді мають виявляти стриманість чи ризикувати втратити свою незалежність. У випадку з Україною війни можна було б уникнути, якби Київ визнав, що сусідство з великою державою неминуче накладає певні обмеження на політику України. Війни можна було б і уникнути, якби НАТО визнало, що не має наміру воювати за Київ. Звичайно, ми ніколи не дізнаємося, що було б, оскільки Блінкен та решта команди Байдена воліли битися з росіянами до останнього українця.

Прийняття деяких обмежень, можливо, не було кращим результатом для України, але, як давно зауважив президент Джиммі Картер, життя несправедливе. Холодна війна висунула першому плані випадок Фінляндії, яка хоробро боролася з Радянським Союзом, та був підкорилася, щоб уникнути окупації. Була також Австрія, яка прийняла нейтралітет, щоб покласти край своєму поділу. Американці не хотіли розпалювати Третю світову війну, щоб звільнити одну з них — Польщу, Східну Німеччину, Угорщину та Чехословаччину, коли народи цих країн повстали проти своїх комуністичних володарів.

Подібні приклади є й сьогодні. Непал лежить між Китаєм та Індією. Хто вважає, що він діє так, як хоче, не зважаючи на думку сусідів? Хто очікує, що Америка втрутиться, щоб вона могла це зробити? Або Монголія, розташована між Китаєм та Росією (а раніше – Радянським Союзом). Чи має право Улан-Батор заявляти, як сильно він ненавидить комунізм? Звісно. Чи мав Вашингтон розпочати війну від його імені, щоб захистити своє право на це? Тільки псих або божевільний, на зразок покійного Джона Маккейна, скаже «так».

Ризикуючи бути звинуваченим у політичному кліші, я все ж таки запитаю, а що ви думаєте про Латинську Америку? Чи вважали колись США, що їхні сусіди мають право на необмежений суверенітет? Єдина правильна відповідь – це вибухи сміху. Запитай їх.

Як одного разу журився мексиканський диктатор Порфіріо Діас про свою націю, яка втратила половину своєї території внаслідок імперіалістичного вторгнення США, «так далеко від Бога, так близько до Сполучених Штатів». Такими є Куба, Гаїті, Домініканська Республіка, Нікарагуа, Панама, Гренада, Венесуела, Колумбія та інші. Всі вони постраждали від не дуже ніжних обіймів Вашингтона. Звичайно, це не виправдовує злочинного нападу Росії на Україну. Проте нікого не слід обманювати побожним позерством США та нескінченним американським ханжеством. Крайня безжалісність Вашингтона та його постійна готовність вторгатися в країни та морити голодом народи, чиї уряди ображають його, як і раніше, демонструються світу.

Путін спочатку не був налаштований вороже до США. Фактично він запропонував свою співпрацю після 11 вересня. Він навіть сказав Бундестагу Німеччини, що ніхто не ставить під сумнів велику цінність відносин Європи зі Сполученими Штатами. Я просто дотримуюся думки, що Європа міцно і надовго зміцнить свою репутацію сильного і справді незалежного центру світової політики, якщо їй вдасться об’єднати свій потенціал та потенціал Росії».

Проте наступ НАТО, незважаючи на численні запевнення у зворотному, змінив його думку. Оприлюднивши розсекречені документи союзників, Університет Джорджа Вашингтона послався на «каскад запевнень у радянській безпеці, даних західними лідерами Горбачову та іншим радянським чиновникам протягом усього процесу об’єднання Німеччини у 1990 та 1991 роках». Союзники продовжували так само пестити ельцинський уряд. Тоді вони порушили всі свої обіцянки.

Міністр оборони Вільям Перрі, який служив за президента Білла Клінтона, розкритикував нещодавню поведінку Путіна, але визнав, що «у перші роки я повинен сказати, що більшу частину провини заслуговують Сполучені Штати». Він пояснив: «Нашою першою дією, яка дійсно збила нас з пантелику, було те, що НАТО почала розширюватися, залучаючи східноєвропейські країни, деякі з яких межують із Росією».

Зовсім інакше говорив Путін на Мюнхенській конференції з безпеки 2007 року. Він засудив США за «практично нестримне надмірне застосування сили» і «втягнення світу в безодню перманентних конфліктів». (Пам’ятаєте той невеликий розгром в Іраку?) Він також згадав, що НАТО розміщує «свої передові сили біля наших кордонів», що, додав він, «знижує рівень взаємної довіри».

Якщо у Блінкена і виникали питання щодо позиції Путіна, то першому достатньо було проконсультуватися з директором ЦРУ Вільямом Бернсом, який раніше обіймав посаду посла США в Росії. У 2008 році Бернс написав держсекретарю Кондолізі Райс, яка тоді працювала за президента Джорджа Буша-молодшого: «Вступ України до НАТО — найяскравіша з усіх червоних ліній для російської еліти (не лише для Путіна). За більш ніж два з половиною роки розмов із ключовими російськими гравцями… я так і не знайшов нікого, хто розглядав би Україну в НАТО як щось інше, ніж прямий виклик інтересам Росії».

Source link