Чому Греція має бути стурбована війною в Україні

Янніс Валінакіс – професор, президент Європейського центру передового досвіду Жана Монне при Афінському університеті та колишній заступник міністра закордонних справ – висловив на сторінках англійської версії видання Катімерині свою думку про роль Греції у війні України з Росією.

На думку більшості аналітиків, нас відокремлює лише кілька тижнів від російського вторгнення в Україну, якщо тільки Захід повністю не погодиться з ультиматумом Володимира Путіна, що дуже малоймовірно. Війна за високі технології неминуче матиме важливі та, можливо, історичні наслідки у глобальному масштабі. У зонах потенційних конфліктів також є багато представників грецької діаспори. У цій українській кризі на карту здебільшого поставлено систему солідарності та вкладу Заходу, коли вона стикається із застосуванням насильства в Європі. Якщо дивитися з такої точки зору, це також може опосередковано створювати можливості та пастки у греко-турецьких відносинах. Що спільного між ультиматумами Путіна та Реджепа Тайіпа Ердогана із погрозами розправи?

Широко поширена думка, що російський лідер не блефує, і більшість розбіжностей зосереджено масштабах його планів чи інструментах, використовуваних їхнього реалізації. Стратегічною метою Росії вважається її міжнародне визнання як рівноправний партнер у новій системі європейської безпеки – на відміну від її колишньої ролі переможеного «ізгоя», яку Захід нав’язав їй після закінчення «холодної війни». Криза, здається, наголошує на небажанні або неспроможності Сполучених Штатів стримувати або навіть ефективно реагувати на застосування сили, навіть якщо вона спрямована проти країни, що не входить до Альянсу.

Напередодні можливого коригування балансу сил у Європі Греція має бути гнучкою у своїх діях і діяти виходячи із власних інтересів. Досі стриманий публічний дискурс щодо нашої позиції щодо України та її можливих розгалужень вказує на вичікувальну позицію. Проте обставини вимагають негайних «акробатичних» маневрів, плетив між союзницькими зобов’язаннями, європейським стримуванням і традиційно важливими відносинами з Москвою. Найбільш поширена аналітична структура фокусується на ролі нових американських баз в Олександруполі, які, покращуючи імідж Греції у США, суттєво дратують Росію.

Водночас, така ситуація створила правильні умови для можливості встановити взаємну підтримку (передусім з боку країн Східної Європи та Скандинавії) як обов’язкову умову проти всіх загроз з боку будь-якого агресивного сусіда. Тому ми повинні використовувати цей рідкісний збіг обставин (паралельно з франко-еллінським прагненням до європейської стратегічної автономії, Стратегічним компасом та іншими) для досягнення однієї мети: явної та ефективної гарантії взаємної підтримки проти всіх форм зовнішнього нападу. Безпека має бути неподільною – для всіх держав-членів та по всій довжині зовнішнього кордону Європейського Союзу. Будь-яка заява, внесок або санкція, які ми колективно формулюємо зараз, повинні бути пов’язані у цих рамках з еквівалентною солідарністю у стримуванні, санкціях та взаємній обороні стосовно Туреччини.

Найбільш підходящим проявом нашої центральної позиції з цього питання може бути символічний внесок, якщо його попросять, на допомогу Болгарії. Мудрою демонстрацією солідарності могла б бути місія до узбережжя Болгарії кораблів ВМС Греції, які також будуть готові, якщо буде потрібно, евакуювати грецьку громаду України морем. Якщо справа дійде до відкритого конфлікту, велика грецька громада регіону (від 100 до 200 тисяч людей на Донбасі та прибережній зоні Маріуполя), швидше за все, опиниться під перехресним вогнем.

Насамперед, наш спільний підхід повинен полягати в тому, щоб заглибитися в міжнародні прецеденти, які будуть створені внаслідок відкритого конфлікту та протистояння Заходу озброєним загарбникам, незалежно від конкретних відмінностей чи національної приналежності. Необхідно враховувати тривожну тенденцію Ердогана наслідувати спосіб дій свого російського колеги. Обидва лідери вважають, що перехід від однополярного до багатополярного світу, що триває, створює для них нові можливості. Ось чому вони вклали значні кошти у військову міць своєї країни, особливо проти слабших держав. Адже вони обоє схиляються до автократії і ставляться до Заходу, як до зарозумілого, «гучного» і, зрештою, «м’якого». Вони впевнені, що він відступить перед будь-яких загрозливих ультиматумів і уникатиме будь-яких військових відповідей на вторгнення.

Обидва вважають, що збіг обставин сприятливий, і вірять, що можуть виграти по-крупному лише з невеликим ризиком. Вони свідомо висувають завищені вимоги, розраховуючи те що, що можливе відмови від своїх вимог відкриває шлях для збройного вторгнення у тому інтересах. Переможець на полі бою повністю нав’язує свої обтяжливі умови. Їхні стратегічні цілі ще більше дестабілізують. Вони хочуть відновити свої «імперії» (Радянський Союз/Османську імперію), із втратою яких їхні попередники були змушені упокоритися. Їм обом не терпиться (через загрозу виборів, що насуваються) завершити своє передбачуване очевидне призначення, вони обидва відчайдушно потребують негайних «результатів».

Щодо еллінізму (Греції та Кіпру), тенденція Ердогана до наслідування Путіна додає зовсім інший вимір до прецеденту, створеного українською кризою, і його слід розглянути докладно. Незважаючи на їх очевидні відмінності, подібність між ультиматумами Росії та Ердогана щодо Греції та Республіки Кіпр викликає особливу тривогу.

Кожна криза за своєю природою створює небезпеки, але й можливості. Він винагороджує тих, хто вживає запобіжних заходів і має план, і карає тих, хто покладається на імпровізацію. Ретельно роблячи правильні висновки та діючи з честолюбною обережністю та запобіжним плануванням, ми рішуче просуватимемо наші національні інтереси.

Source link