Про спроби "друга Реджепа" стати посередником в українському питанні

Радник Ердогана Ібрагім Калин закликав Путіна та Зеленського «залагодити розбіжності», причому зробити це запропоновано на території Туреччини, яка готова виступити посередником і надати для цього переговорний майданчик.

Це вже далеко не перша така пропозиція, яка до Москви надходить з Анкари. Раніше Туреччина вже кілька разів робила аналогічні заяви, намагаючись представити себе посередником між Москвою та Україною. Кремль щоразу давав Ердогану ввічливий відлуп, як, власне, і цього разу.

«Посередницьку роль Туреччини» Москва готова вітати лише у вигляді впливу на Україну з метою змусити її виконувати підписані нею Мінські угоди, які Україна за Порошенка та Зеленського виконувати не хоче. Такий собі прозорий натяк, що якщо Ердоган їде зустрічатися із Зеленським і хоче бути посередником, нехай передасть йому і без того добре відомі вимоги Кремля щодо Мінських угод.

Туреччина, зрозуміло, розглядає «посередництво» як спосіб розширити свій вплив у Чорноморському регіоні та сформувати собі роль одного з модераторів конфлікту. Це далеко не перший намір на території колишнього СРСР. Нещодавно Туреччина всіляко намагалася застовпити роль одного з арбітрів вірмено-азербайджанського конфлікту, користуючись перемогою Азербайджану в Карабахській війні, яка була досягнута за допомогою Туреччини. Але Росія заблокувала ці прагнення Ердогана, внаслідок чого основні переговори між Вірменією та Азербайджаном проходять за посередництва Кремля як головного арбітра цього конфлікту.

Аналогічним чином Туреччина зовсім недавно намагалася виступити в ролі модератора казахстанського конфлікту, використовуючи вплив, що поширюється в Середній Азії, спрямований на надання форми ідеологічної концепції Великого Турана. Вже під час кривавих подій в Алма-Аті Туреччина почала активно озвучувати тези про можливість турецького посередництва у стабілізації Казахстану, а націоналістична преса взагалі промовлялася про те, що добре було б послати «турецьких миротворців» до Казахстану.

Але й тут не вигоріло – Росія відреагувала дуже швидко на казахські події, і в республіку було введено контингент військ ОДКБ, який сприяв оперативній стабілізації ситуації та припиненню збройних заворушень. Туреччина була відверто розчарована таким розвитком подій. Один із турецьких чиновників навіть публічно засудив введення військ ОДКБ у Казахстан, після чого МЗС Туреччини виступило з роз’ясненням, що його не так зрозуміли і він не це мав на увазі. Анкара, мабуть, розчарована втраченою можливістю і зберігає гарну міну при поганій грі. У націоналістичній та пантюркістській пресі ситуація в Казахстані викликала глуху критику щодо Ердогана та правлячої коаліції, які упустили вигідний момент для втручання, дозволивши Росії виступити головним модератором казахської кризи.

У поточних реаліях поновлення закликів допустити Туреччину до українського врегулювання означає наміри Туреччини продовжувати спроби розширення свого впливу на території республік колишнього СРСР, знаходячи різні практичні можливості, які дозволять звернути ці бажання на реальні геополітичні вигоди.

Туреччина вже давно зрозуміла, що старий світопорядок руйнується і сфери впливу тих чи інших країн (у тому числі й Росії) визначаються не якимись папірцями договорів, а лише виключно військово-політичними та економічними можливостями утримувати та контролювати свої інтереси. Розуміючи ці правила гри, Туреччина вже років 5 активно пробує різні сфери впливу (зокрема і російські) на зуб. Десь виходить, десь ні, але цілком очевидно, що, вставши на цей шлях, Ердоган згортати з нього не збирається.

Росії немає потреби потурати бажанням Ердогана, тому він отримувати ввічливі відмови у тій чи іншій формі. Росія вже ясно дала зрозуміти, що не бачить сенсу обговорювати українське питання з американськими маріонетками в Києві і має намір говорити по суті з господарями цих маріонеток, що ми останніми тижнями і спостерігаємо на тлі брязкання зброєю та алармістських заяв у ЗМІ.

Ердоган у це рівняння ніяк не вписується хоча б через те, що він не має реальних важелів впливу на київський режим. Як немає його і у Франції з Німеччиною, переговори з якими в рамках нормандського формату ні до чого не привели, як США легко можуть торпедувати будь-які домовленості щодо України, які заважають курсу на підтримку керованого конфлікту, вигідного США. Тому поява Ердогана нічого принципово у переговорах щодо України змінити не може – це вигідно лише самому Ердогану, який може спробувати половити геополітичну рибку у каламутній воді війни в Україні.

Росія, зрозуміло, продовжуватиме підтримувати відносини з Ердоганом і періодично укладати з ним взаємовигідні угоди, як не раз робила це в Сирії, але навряд чи це можливо стосовно України, хоча проект, пов’язаний зі спробами затягнути Ердогана до Криму на відкриття мечеті в Сімферополі , періодично ще подає ознаки життя Але навряд чи це можливо без визнання Туреччиною Криму, а це, своєю чергою, пов’язане із питанням ціни цього визнання (наприклад, визнання Росією Республіки Північного Кіпру), яку Росія на поточному етапі платити не зацікавлена. Тому на українському напрямі реальних точок дотику між РФ та Туреччиною не дуже багато.

Спеціально для ІА АСД

.



Source link