Трагічні таємниці радянських часів – засекречена пожежа

Сьогодні виповнюється 60 років з того дня, коли під час пожежі у чуваській школі згоріли 106 дітей та 4 вчителі. Обставини трагедії тривалий час були засекречені.

Очевидці згадують, що школа згоріла за десять хвилин. Все сталося у селищі Ельбарусово (Чувашія), напередодні 44-ї річниці Жовтневої революції. З нагоди свята у школі влаштували урочистий концерт, на якому були присутні учні, їхні батьки (багато з маленькими дітьми) та викладачі – лише приблизно 200 осіб.

Прагнучи розсадити гостей та учнів в актовому залі, який у звичайні дні використовувався як два розділені перегородкою класи, усі зайві речі працівники навчального закладу віднесли до аварійного виходу, тож скористатися ним у момент трагедії було неможливо. Заблокованими виявились і вікна – вздовж них впритул поставили парти. Ще одним фактором, що вплинув на таку величезну кількість жертв, стали селищні дороги – по осінньому бездоріжжю пожежники діставалися занадто довго. Втім, все сталося так швидко, що навряд чи це стало основною причиною.

Але повернемось до подій того трагічного дня. В актовій залі йшов святковий концерт, а поряд у класі вчитель фізики Михайло Іритков, взявши на допомогу двох 10-класників, готував бензиновий двигун для запуску кінопроектора – після концерту мав відбутися показ фільму. Якоїсь миті бензин розлився по кабінету і миттєво спалахнув. Фактичні винуватці пожежі, всі троє, дружно вистрибнули у вікно та втекли, навіть не подумавши попередити тих, хто перебував у актовій залі. А далі розпочався справжній армагедон, про що свідчать слова очевидців тих страшних подій.

Аркадій Гаврилов, на той час учень шостого класу:

Раптом пролунав оглушливий крик, і всі побачили язики полум’я, бензобак спалахнув, а потім вибухнув, як бомба. Двері кабінету фізики вибили в актовий зал через коридор. Піднялася неймовірна метушня. Я якось виліз із віконця, на руках висіли клапті шкіри. (…) Пройшло буквально п’ять-десять хвилин, і рятувати там уже не було кого. Дах обвалився і крики припинилися.

Людмила Гордєєва:

У перші хвилини зрозуміти нічого не можна було, навіть хтось сказав, що американці скинули атомну бомбу. Діти спочатку побігли до дверей, але коли побачили заграву пожежі в коридорі, розвернулися. Я одразу побігла до вікон. Вони були закриті, але музичний керівник як дав гармошкою по склу! Скло вилетіло з рам, і я почала дертися на підвіконня. Він високо, а я мала зростання. Якось залізла до пояса, ноги повисли. Відчувала, що інші діти вже лізуть на мене. Не знаю, чи мене виштовхнули, чи я сама випала на землю. Так і врятувалася. Була налякана настільки, що не знала, куди йти і що робити.

Юрій Макаров:

«Всі кричать, кричать. Гарних знеболюючих у ті часи, мабуть, не було. Або були, але не вистачало. Пам’ятаю, поставили тази із марганцівкою. Макнеш туди руки — і біль трохи стихає. Витягнеш — і знову горить. Потім я знепритомнів. У такому стані мене застала мати, що приїхала до лікарні. Потім нас відправили до інституту Вишневського».

Потерпілих, що залишилися в живих, лікували в сусідніх населених пунктах. Найважчих відправляли до Москви. А що ж влада? Побоюючись масових заворушень, так недоречних у святкові дні, вони оперативно вирішили поховати всіх загиблих у братській могилі. Усю ніч з 5-го на 6-е листопада тесля майстрували труни на судноверфі Маріїнського Посаду.

Похоронна процесія рухалася серед міліціонерів. Фотографувати було суворо заборонено – за цим пильно стежили співробітники КДБ у цивільному. У тих, хто не послухався, засвічували фотоплівку. Навколо величезної братської могили на цвинтарі бігали вбиті горем батьки – намагаючись позначити місце, куди поклали їхню дитину, багато хто вставляв у землю ціпки.

Проте «зразкову» поведінку родичів загиблих дітей було зазначено у партійному звіті:

Продемонстрували високу політичну свідомість, громадянську мужність та організованість.

Однак ніхто навіть не подумав про допомогу людям, які втратили найдорожче – своїх дітей. Щоправда, у тому ж звіті йшлося, що всі жителі Радянського Союзу мають зробити висновки з ельбарусівської трагедії, але… було б сказано, жодних конкретних заходів вжито не було. Напевно, тому аналогічна подія повторилася вже через рік, за 20 км від першого – через недбалість робіт з бензином повністю згорів Будинок піонерів у місті Цивільськ. На щастя, обійшлося без жертв.

Лише у період гласності, через 30 років після трагедії, 5 листопада 1991 року, пройшли перші публічні траурні заходи. Свідки того, що сталося, змогли обговорювати його на повний голос, а не пошепки, щоб ніхто не почув. Поліна Іванова, вчителька історії та автор книги “Ельбарусово. День трагедії”, розповідає:

«Довгий час могилки перебували в запустінні: недоглянуті, зарості бур’яном. Хрести попадали, згнили. І так їх поховали… не знаю, як. Поставили труни, закопали. Народ туди не пускали. Похорон могли бачити лише підлітки, які приїхали до цвинтаря на велосипедах із навколишніх сіл. Батьки не знали, де лежать їхні діти».

А що ж винні у трагедії? Вчителя фізики Іриткова та директора школи Самуїла Ярукіна, повідомляє Lenta.ru, виключили з лав КПРС і засудили на 10 та 8 років відповідно, оштрафувавши на 21 тисячу 317 рублів. Вже за два роки директору змінили статтю, скоротивши термін до трьох років. Іритков, який втратив у пожежі дружину, відсидів термін повністю. Покарали (за партійною лінією) та інших осіб, які опосередковано винні у трагедії.

.



Source link