Напередодні Дня незалежності екс-президент Віктор Янукович звернувся до українців

До колишнього президента України ставляться по-різному. Саме тому ми вирішили опублікувати повний текст звернення Януковича “без купюр”. Юрій Кірасир, його прес-секретар, опублікував його в Facebook. Кому цікаво, може ознайомитись і обговорити це звернення в коментарях.

“Напередодні 30-річчя незалежності України нам варто поговорити про те, який шлях пройшло наша держава за цей період. Що придбала Україна, а що втратила.

Не стану давати оцінку діям керівників країни, які приходили до влади відповідно до положень, закріпленими в Конституції України, а не шляхом державного перевороту, як це сталося в 2014 році. По закінченні трьох десятків років легко висловлюватися з приводу того, які помилки були допущені, і чи можна було їх уникнути. Кожен з президентів, парламентарів, прем’єр-міністрів і членів уряду діяли в умовах конкретних історичних обставин, впливати на які, а тим більше змінювати їх, вони не завжди могли. Я думаю, це стосується не тільки України. В історії будь-якої держави можна знайти як правильні рішення її лідерів, так і помилкові. Питання в тому, яке співвідношення між успіхами і прорахунками, чи правильно було визначено стратегічний курс розвитку держави, який має вирішальний вплив на його внутрішню і зовнішню політику.

У перші роки існування як незалежної держави Україна рухалася в парадигмі процесів, характерних для більшості країн пострадянського простору: досить приблизного уявлення про те, що робити в умовах розпаду СРСР, коли право націй на самовизначення трансформувалося з декларації в реальність. Думаю, не помилюся, якщо скажу, що протягом цих перших років, поки йшла вироблення конституційних основ держави, нас рятувала інерція економічних зв’язків з колишніми союзними республіками, головним чином – з Росією як центрального сполучної ланки загального народногосподарського комплексу колишнього СРСР. Хоча цей період увійшов в новітню історію як “лихі дев’яності”, оскільки саме тоді до нас прийшов “дикий” капіталізм, промисловість України продовжувала працювати в тісній кооперації з підприємствами Росії, Білорусі, Казахстану, інших колишніх республік, забезпечуючи наповнення держбюджету засобами, без яких держава чекав неминучий соціальний колапс.

В подальшому ці економічні зв’язки почали слабшати. Головною причиною цього стала поступова “вестернізація” зовнішньої політики офіційного Києва, яка відбувалася під тиском націонал-патріотів і Заходу. Компромісом між цією тенденцією і прагненням зберегти повноцінну співпрацю з РФ, стала зовнішньополітична багатовекторність. Справедливості заради потрібно відзначити, що в умовах, коли економічний егоїзм почав переважати у відносинах між колишніми радянськими республіками, а СНД як механізм нового формату політико-економічного союзу виявився неспроможним виконувати покладені на неї функції, це було правильним рішенням політичного керівництва України. Іншого шляху для забезпечення національної безпеки нашої країни на той момент просто не існувало і, як показали подальші роки нашої історії, саме завдяки багатовекторності ми зберігали внутрішню стабільність. Так відбувалося аж до 2014 року.

Не стану перераховувати всі найважливіші моменти 30-річної історії нашої незалежності, оскільки не ставлю перед собою завдання описувати шлях, пройдений нами з 1991 року. Ви знаєте ключові події цієї історії не гірше за мене: прийняття Конституції 1996 року, початок “газових” воєн з РФ, Помаранчевий майдан … Скажу лише, що моє перебування у владі в якості губернатора, прем’єра, а в подальшому – на посаді глави держави випало на дуже непростий період.

Намагаючись вести на рівних діалог як із Заходом, так і з Росією, країна постійно наштовхувалася на труднощі, коріння яких лежали аж ніяк не в нашій неспроможності забезпечувати соціально-економічний прогрес, а в проблемах геополітичного спрямування. Нормальні партнерські відносини України з Росією розглядали на Заході, головним чином в США, як загрозу повернення РФ у світову політику в ролі, яку грав свого часу СРСР. В результаті наростання внутрішньополітичної напруженості в Україні і переростання її у відкритий конфлікт між опозицією і чинною владою було лише питанням часу.

Ми знали про цю загрозу і робили все, щоб запобігти катастрофі. Ми забезпечували свободу слова навіть в тих випадках, коли ця “свобода” зазіхала на підвалини державності; ми не перешкоджали праву жителів західних областей споруджувати пам’ятники тим, кого вони вважали своїми національними героями навіть ціною образи історичної пам’яті жителів південного сходу; ми не переслідували членів націоналістичних організацій вважаючи, що вони оцінять толерантність держави; ми на багато закривали очі … Не думаю, що це була помилкова політика. Державний переворот, що стався в 2014 році, не був результатом нашої “м’якості”. Він був зумовлений реалізацією проекту “Україна як Антіроссія”, і якщо ми приймемо цей постулат як даність, то все стане на свої місця.

Не так давно перший президент України Леонід Кравчук заявив, що найбільшою своєю помилкою він вважає те, що вірив Росії. Мені дивно чути таке від політичного діяча, який стояв біля витоків української незалежності. Так, і до 2014 року у нас були розбіжності з Росією, але ми вирішували їх шляхом переговорів, взаємних поступок. Часто це були компроміси, які вимагали від сторін прояв неабиякої політичної волі, готовність пояснювати громадянам своїх країн, чому їх керівники вчинили так, а не інакше. Однак нам це вдавалося, тому що по обидва боки було розуміння необхідності рухатися вперед шляхом поглиблення взаємовигідного співробітництва в усіх сферах двосторонніх відносин, що гарантувало нашим народам підвищення добробуту, тобто досягнення головної мети будь-якого відповідального державного керівництва. Завдяки цьому Україна демонструвала хороші темпи економічного зростання, посилювала соціальну складову своєї внутрішньої політики. З таким багажем ми прийшли до події, яка, як виявилося згодом, стало спусковим гачком для початку демонтажу тієї України, яку ми будували – країни, яка обрала шлях поступової інтеграції в загальноєвропейський економічний і політичний простір при збереженні традиційних зв’язків як з РФ, так і з іншими республіками колишнього СРСР. Цим тригером стало питання про підписання угоди про асоціацію з ЄС.

Повторюся: я не можу давати оцінку політичним рішенням своїх попередників на президентській посаді. Але себе оцінювати я вправі.

Отже, під тиском опозиції і Заходу ми опинилися в ситуації, коли розуміння передчасність підписання угоди про асоціацію наражалося на прагнення наших супротивників за всяку ціну продавити це рішення. Наслідки цього їх не хвилювали, оскільки в будь-якому випадку відповідальність за соціально-економічну катастрофу, що ми спостерігаємо в Україні сьогодні, впала б на чинне керівництво.

Положення було вкрай складним, проте, ми вирішили перенести терміни підписання цього документа в зв’язку з необхідністю більш глибоко проаналізувати економічну складову угоди в контексті усунення можливих суперечностей для забезпечення взаємовигідного співробітництва з РФ, що відповідає національним інтересам України. Чи стало це рішення іскрою, від якої спалахнула пожежа так званої “революції гідності”? Ні. Воно послужило сигналом до початку незаконного захоплення влади і антиросійської істерії, яка незабаром перетворилася в становий хребет зовнішньої політики України.

На моє глибоке переконання, головною помилкою в нашій тридцятирічної історії було обмануте довіру до Росії, а відмова від добросусідства з нею. На перший погляд невинне: “Хто НЕ скачи – тієї москаль”, покликане допомогти зігрітися мітингувальників на Майдані, насправді виявилося сигналом до початку політики перманентного протистояння і конфронтації з нею.

До чого це призвело? До війни, до розколу українського суспільства, до перманентної соціальної нестабільності, найглибшої економічної кризи, розгулу радикальних націоналістичних організацій, переслідування опозиції, закриття неугодних режиму телевізійних каналів. Це призвело до того, що громадянам Донбасу пропонують їхати в Росію, якщо вони не бажають підтримувати насильницьку українізацію, проведену, як це не дивно, російськомовним керівництвом держави, а жителям Криму відмовляють у праві вважати півострів своєю батьківщиною, оскільки вони там, нібито, лише тимчасові гості …

Напередодні 30-річчя своєї незалежності Україна опинилася повністю залежною від стану американо-російських відносин, при цьому подумки бажаючи їх подальшого погіршення, що в принципі не відповідає інтересам ні американського, ні російського народів. Мені боляче про це говорити, але це правда. Але що ми будемо робити, якщо розрядка все ж настане? А це станеться обов’язково. Будувати стіну на кордоні з РФ, а тепер вже і з нашими білоруськими сусідами? Продовжувати втомлювати Захід вимогами негайно прийняти Україну в ЄС і НАТО, чого він з цілком зрозумілих причин робити не бажає?

Мені боляче ставити такі риторичні питання напередодні тридцятирічного ювілею своєї Батьківщини, яку я щиро люблю. Так, і при нашій владі відбувалися помилки, іноді досить серйозні. Але при цьому Україна жила мирно, була країною, яка має найбільшою територією в Європі. Її громадяни не виїжджали масово закордон в пошуку кращого життя, її населення не скорочувалося катастрофічними темпами. Українці розмовляли рідною мовою без остраху бути звинуваченими у порушенні законодавства, що обмежує їхні конституційні права. Вони не жебракували через непомірні комунальних тарифів.

Те, що народ при нашій владі жив краще – це факт. І цей факт ще більш красномовний, якщо враховувати нинішній зубожіння українців.

Але вірте – все зміниться. По суті, для цього потрібно не так багато: просто проголосувати на виборах за тих, хто вміє управляти державою, хто знає, що таке закони економіки, хто цінує право людини розмовляти рідною мовою, ходити до церкви, яку вважає своєю духовною обителлю, хто живе любов’ю до ближнього, а не ненавистю.

Так обов’язково станеться. І не в якомусь неосяжному майбутньому, а в найближчій історичній перспективі. Так буде. Я знаю це і вірю в це. Тому що вірю в мудрість нашого народу, в його силу і прагнення знайти реальну Незалежність “.

.



Source link