28.03.2024

Афінські новини

Новини українською мовою з Греції

В.Путин:  «Об историческом единстве русских и украинцев»

В.Путін: «Про історичну єдність росіян і українців»

Президент Росії Володимир Путін написав статтю про Україну “Про історичну єдність російських і українців”. Вона опублікована на офіційному сайті Кремля і вже викликала неоднозначні коментарі. Пропонуємо її без змін.

Нещодавно, відповідаючи в ході “Прямої лінії” на запитання про російсько-українських відносинах, сказав, що російські і українці – один народ, єдине ціле. Ці слова – НЕ данина якійсь кон’юнктурі, поточним поли – ти – ного обставинам. Говорив про цьому не раз, це моє переконання. Тому вважаю за необхідне детально викласти свою позицію, поділитися оцінками сегод – няшная ситуації.

Відразу наголошу, що стіну, що виникла в останні роки між Росією і Україною, між частинами, по суті, одного історичного і духів – ного простору, сприймаю як велику спільну біду, як трагедію. Це, перш за все, наслідки наших собст – ських помилок, допущених в різні періоди. Але і результат целе – направ – ленній роботи тих сил, які завжди прагнули до під – риву нашої єдності. Формула, яка застосовується, відома з давніх-давен: розділяй і володарюй. Нічого нового. Звідси і спроби зіграти на національному питанні, посіяти ворожнечу між людьми. А             як надзавдання – розділити, а потім і стравити між собою частини єдиного народу.

Щоб краще зрозуміти сьогодення і заглянути в майбутнє, ми повинні звернутися до історії. Звичайно, в рамках статті неможливо охопити всі події, що відбулися більш ніж за тисячу років. Але зупинюся на тих ключових, поворотних моментах, про яких нам – і в Росії, і на Україні – важливо пам’ятати.

І російські, і українці, і білоруси – спадкоємці Київської Русі, що була круп – нейшим державою Європи. Слов’янські та інші пле – міна на величезному простий – ранство – від Ладоги, Новгорода, Пскова до Києва і Чернігова – були об’єднані однією мовою (зараз ми називаємо його давньоруським), госпо – ст – веннимі зв’язками, владою князів династії Рюриковичів. А після хрещення Русі – і однієї православною вірою. Духів – ний вибір Святого Владі – світу, який був і Новгородським, і Великим Київським князем, і сьогодні під чому визначає наше спорідненість.

Київський княжий стіл займав главенст – вующее положення в Давньоруській державі. Так повелося з кінця IX століття. Слова Віщого Олега про Києві: “Так буде це мати горо – дам рус – ським” – збереженні – нила для потім – ков “Повість временних літ”.

Пізніше, як і інші європейські дер – жави того часу, Стародавня Русь зіткнулася з ослабленням центральної влади, роздрібнити – лінню. При цьому і знати, і прості люди воспри – нимали Русь як загальне простий – ранство, як свою Вітчизну.

Після зруйнування – ши – ного навали Батия, коли багато міст, вклю – чаю Київ, були розорені, раз – дроб – лінь посилилася. Північно-Східна Русь потрапила в ординських зависи – мість, але зберегла ограни – чен – ний суверена – нітет. Південні і західні руські землі в основному увійшли в склад Вели – кого Князівства Літів – ського, яке, хочу обра – ти на це увагу, в істо – – рических документах називаються – валось Великим Князівством Литовським і Руським.

Представники князівських і боярських родів перехо – дили на службу від одного князя до дру – гому, ворогували між собою, але і дружили, укладали союзи. На Кулі – ковом поле поруч з Великим князем Мос – ковским Дмит – риємо Івановичем билися воєвода Боброк з Волині, сини Великого князя литовській – кого Оль – герда – Андрій Полоцький і Дмитро Брянський. При цьому свої війська на з’єднання з Мамаєм вів Великий князь Литовський Ягайло – син товариський княж – ни. Все це – сторінки нашої спільної історії, відпрацьовано – ються її складності і багатовимірності.

Важливо відзначити, що і в західних, і в східних рус – ських землях говорили на одній мові. Віра була право – славної. Аж до середини XV століття збереженні – нялось єдине церковне управління.

На новому витку історичного розвитку точками тяжіння, консолідації територій Давньої Русі могли стати і Литовська Русь, і зміцнювалася Московська Русь. Історія распо – ряділась так, що центром возз’єднання, тривалість – живий – шим традицію давньоруської дер – ст – – ності, стала Москва. Мос – ковсему – кі князі – нащадки князя Алексан – дра Невсой – кого – скинули зовнішнє ярмо, почали збирати історичні російські землі.

У Великому Князівстві Литовському йшли інші про – процеси. У XIV столітті правляча еліта Литви прийняла католицтво. У XVI столітті була зак – лю – чена Люблінська унія з Польським Коро – левством – образо – ва – лась “Річ Посполита Обох Народів” (по суті – польського та литовського). Польська католицька знать отримала значи – тільні земельні володіння і при – ві – Легії на території Русі. Згідно Брестської унії 1596 року частка західно-російського право – славного духовенства підпорядкованих – нилась влади Папи Римського. Проводилися ополячився – вання і Латини – зація, православ’я витіснялося.

Як відповідь, в XVI – XVII століттях наростало освоєння – боді – тельное рух православного насе – лення піднято – пров. Перелом – ними стали події ча – Мен гетьмана Богдана Хмель – ницького. Його прихильники намагалися домогтися від Речі Посполитої автономії.

У проханні Війська запорізького королю Речі Посполитої в 1649 році говорилося про дотримання прав російського православного населення, про те, щоб “воєвода Київ – ський був народу руського і закону гречес – кого, щоб не наступав на церкви Божі …”. Але запорожців НЕ почули.

Далі були обра – щення Б. Хмельницького в Москву, які розглядалися Земськимсоборами. 1 жовтня 1653 року цей вищий перед – ста – вітельно орган Російської держави вирішив підтримати єдине – ВЕРЦА і прийняти їх під свою опіку. У січні 1654 року Переяславською радою це рішення було підтвер – дження. Потім посли Б. Хмель – ницького і Москви об’їхали десятки міст, включно з Києвом, жителі кото – яких принесли присягу рус – ському цареві. Нічого подоб – ного, до речі, не було при заклю – ченіі Люблінської унії.

У листі в Москву в 1654 році Б. Хмель – ницький благо – дарував царя Олексія Михайловича за те, що він “все Військо запорізьке і весь світ право – славний російський під міцну і високу руку свою царську прийняти зволив”. Те є в зверненнях і до польського короля, і до російського царя запорожці називали, визначали себе росіянами православними людьми.

В ході затяжної війни Російської держави з Річчю Посполитою деякі з гетма – новий, спадкоємців Б. Хмельницького, то “отла – галісь” від Москви, то шукали під – тримки у Швеції, Польщі, Туреччини. Але, повторю, для народу війна носила, по суті, визвольний харак – тер. Вона завершилася Андру – Совським перемир’ям 1667 року. Остаточні підсумки закріпив “Вічний мир” 1686 року. В складу Російської дер – дарства увійшли місто Київ і землі лівобережжя Дніпра, включаючи Полтавщину, Черні – говщіну, а також Запоріжжя. Їх жителі Восс – єдиного з основною частиною російського право – славного народу. За самою цією областю затвердилася назва – “Мала Русь” (Малоросія).

Назва “Україна” тоді використовувалося частіше в значенні, в якому давньоруське слово “окраїна” зустрічається в письмових дже – никах ще з XII століття, коли мова йшла про різних пору – бажаних територіях. А слово “українець”, якщо судити також по архівним документам, першо – началь – але означало прикордонних слу – житлових людей, обеспечивав – ших захист зовнішніх рубежів.

На Правобережжі, що залишився в Речі поспить – литий, реставрувалися старі порядки, посилився социаль – ний і релігійний гніт. Лівобережжі, землі, взяті під захист єдиної держави, навпаки, стали активно розвиватися. Сюди масово переселялися жителі з дру – гого берега Дніпра. Вони шукали підтримки у людей однієї мови і, звичайно, однієї віри.

Під час Північної війни зі Швецією перед житі – лями Малоросії НЕ стояв вибір – з ким бути. Заколот Мазепи підтримала лише невелика частина каза – ков. Люди різних станів вва – талі себе росіянами і православними.

Предста – ставники козацької старшини, включені в дворянський стан, досягали в Росії висот поли – ти – чес – кой, дипло – тичних, військової кар’єри. Випуск – ники Києво-Могилянської академії грали провідну роль в цер – Ковно життя. Так було і у часи гет – манства – по суті, автономного державного обра – тання зі своїм особливим внутрішнім пристроєм, а потім – і в Російській імперії. Малороси у чому і творили велику спільну країну, її государст – венность, культуру, науку. Брали участь в освоєнні і роз – тії Уралу, Сиби – ри, Кавказу, Даль – нього Вос – струму. До речі, і в радянський період уродженці України зани – малі самі зна – чімие, в тому числі вищі пости в керівництві єдиного дер – дарства. Досить сказати, що в цілому без малого 30 років КПРС очолювали Н. Хрущов і Л. марю – нев, чия партійна біографія була найтіснішим чином пов’язана з Україною.

У другій половині XVIII століття, після воєн з Османською імперією в складі Росії, ввійшли Крим, а також землі Причорномор’я, які отримали наз – ва – ня “Новоросія”. Вони заселялися вихідцями з усіх російських губер – ний. Після поділів Речі Пос – по – литий Російсь – кая імперія повернула західні давньоруські землі, за виключним видом – чением Галичини і Закарпаття, кото – риє виявилися в Австрійській, а згодом – в Австро-Венгерс – кой імперії.

Інтеграція західно-російських земель в загальне дер – дар – ного простий – ранство була ні тільки резуль – та – те політичних і диплома – тичних рішень. Вона проходила на основі загальної віри і культурних традицій. І знову особливо зазначу – мовної близькості. Так, ще в початку XVII століття один з ієрархів унійної церкви Йосип Рутський пові – вав в Рим, що жителі Московщини називають росіян з Речі поспить – литий своїми братами, що письмова мова у них вдосконалення – шенно оди – НАКів, а разг – ворной – хоч і отли – чає, але незначно. За його висловом, як у жителів Риму і Бергамо. Це, як ми знаємо, центр і північ сучасної Італії.

Звичайно, за багато століть роздрібнити – лінощів, життя в різних дер – жави виникли регіо – нальні мовні особ – ності, говори. Мова літературний збагачувався за рахунок народного. Величезну роль тут зіграли Іван Котляревський, Григорій Сковорода, Тарас Шевченко. Їх твори є нашим загальним літературним і культурним надбанням. Вірші Тараса Шевченка створені на українській мові, а проза – в основному на російській. Книги Ніко – гавкоту Гоголя, патріота Росії, уродженця Полтавщини, написані на російській мові, сповнені малоросійськими народними Вира – жениями і фольклорними мотивами. Як можна поді – лити це спадщина між Росією і Україною? І навіщо це робити?

Південно-західні землі Російської імперії, Мало – росія і Новоросія, Крим роз – валися як багато – образні по своїм етнічним і релігійним складом. Тут жили кримські татари, вірмени, греки, євреї, караїми, кримчаки, болгари, поляки, серби, німці та інші народи. Всі вони зберігали свою віру, традиції, звичаї.

Чи не збираюся нічого ідеалізувати. Відомі і Валуєвський циркуляр 1863 року і Емський акт 1872 року обмежували видання і ввезення з-за кордону релігійні – ної і суспільно-політи – чеський літі – ра – тури на українській мові. Але тут важливий історичний контекст. Ці рішення приймалися на тлі дра – мати – чеських подій в Польщі, прагнення лідерів польс – кого національного руху викорис – товувати “україн – ський питання” в своїх інтересах. Додам, що зле – жественная твори, збірники українських віршів, народних пісень продовжували видаватися. Об’єктивні факти говорять про те, що в Російській імперії йшов активний процес розвитку малоросійської культурної ідентичності в рамках великої російської нації, що з’єднувала великоросів, малоросів і білорусів.

Одночасно в середовищі польської еліти і деякої частини малоросійської інтелігенції виникали і укреп – ля – лись уявлення про окремому від російського український народ. Історичного підґрунтя тут не було і НЕ могло бути, тому висновки будувалися на самих різних вигадках. Аж до того, що українці нібито взагалі не слов’яни, або, навпаки, що українці – це справжні слов’яни, а російські, “московити” – немає. Подібні “гіпотези” стали все частіше використовувати в політи – чеських цілях як інстру – мент суперництва між європейськими дер – дар – ст – вами.

З кінця XIX століття австро-угорська влада під – перебрали цю тему – в противагу як польському націо – нальному руху, так і Москвофільські настро – еніям в Галичині. У роки Першої світової війни Відень сприяла фор – ми – – ро – ванию так званого Легіону українських січі – вих стрільців. Галичан, запода – зору в сім – патіях до пра – у – слава і до Росії, подвер – гали жорстоким репресіям, кидали в концентрації – ційних табору Талергоф і Терезин.

Подальший розвиток подій пов’язано з крахом євро – – – пейських импе – рий, з запеклої Громадянської виття – ної, що розгорнулася на величезному просторі бувши – ший Російської імперії, з іноземної інтер – вінця.

Після Лютневої революції, в березні 1917 року в Києві була створена Централь – ная Рада, претендує – вавшего на роль органу вищої влади. У листопаді 1917 року в своєму третьому універсалі вона заявила про створення Української Народної Республіки (УНР) в складі Росії.

У грудні 1917 року представники УНР прибули в Брест-Литовська, де йшли пере – говори Радянської Росії з Герма – нией і її союзниками. На засіданні 10 січня 1918 року голова української справі – гаціі зачитав ноту про незави – симости України. Потім Центральна Рада в своєму четвертому універсалі проголосила Україну незалежною.

Продекл – арірованний суверенітет виявився недоля – гим. Буквально через кілька тижнів справі – гація Ради під – пі – сала сепаратний договір з країнами німецького блоку. Які перебували в тяжкому поло – женні Німеччини і Австро-Угорщини потрібні були українські хліб і сировину. Щоб забезпечити масштабні поставки, вони доби – лись згоди на відправку в УНР своїх військ і техні – чес – кого персоналу. Фактично використовували це як привід для окупації.

Тим, хто сьогодні віддав Україну під повне зовнішнє управління, не зайве згадати, що тоді, в 1918 році, подібне рішення виявилося фатальним для правлячого в Києві режиму. При пря – мом участю ТЧХУ – па – ційних військ Центральна Рада була скинув – нуту, а до влади наведено гетьман П. Ско – ро – падскій, що проголосив замість УНР Українську державу, яка знаходилася, по суті, під німецьким протекторатом.

У листопаді 1918 року – після революційних подію – тий в Німеччині і Австро-Угорщині – П. Скоро – падскій, який втратив підтримки німецьких багнетів, взяв інший курс і заявив, що “Україна першою перед – варто виступила – пити в справі освіти Всеросійської Феде – рації”. Однак незабаром режим знову змінився. Настав час так званої Дирек – торії.

Восени 1918 року українські націона – листи про – віз – гла – сили Західно-Українську Народну Респуб – лику (ЗУНР), а в січні 1919 року осягнути – вили про її об’єднання з Українською Народною Респуб – Лікою. У липні 1919 року українські частини були раз – Громлі польськими войс – ками, террито – рія бувши – ший ЗУНР опинилася під владою Польщі.

У квітні 1920 року С. Петлюра (один з “героїв”, яких нав’язують сучасній Україні) уклав від імені Директорії УНР секретні конвенції, по яким – в обмін на військову під – радити – віддав Поль – ше землі Галичини і Західної Волині. У травні 1920 року петлюрівці встуила – пили в Київ в обозі польських частин. Але ненадовго. Уже в листопаді 1920 року, після перемир’я між Поль – ший і Радянською Росією залишки петлю – ровских військ зда – лись тим же полякам.

На прикладі УНР видно, наскільки нестійкими були різного роду квазігосударст – ються образо – – вання, що виникали на просторі колишньої Російської імперії в ході Громадянської війни і смути. Націо – налісти прагнули до створення своїх окремих держав, лідери Білого руху виступали за неде – лімую Росію. Чи не перед – – представляли себе поза Росією і багато респуб – чи – ки, засновані сторін – никами біль – ше – Виково. Разом з тим, за різними мотивами вожді біль – шевістс – кой партії часом буквально витягнемо – кивали їх за межі Радянської Росії.

Так, в початку 1918 року було проголошено Донецько-Криво – різькій радянська республіка, яка звернулася в Москву з питанням про входження в Раду – ську Росію. Надійшла відмова. В. Ленін зустрічався з керівниками цієї республіки і переконував їх дійство – вать в складі Радянської України. 15 березня 1918 року ЦК РКП (б) прямо постановив направити на Україн – ський з’їзд Рад делегатів, в тому числі з Донецького басейну, і створити на з’їзді “одна держава для всієї України”. Території Донецько-Криворізької радянської рес – пуб – лики в далечінь – нейшем в основному і сос – тавілі області Південного Сходу України.

За Ризьким договором 1921 року, між РРФСР, УРСР і Польщею західні землі бувши – ший Російської імперії відійшли Польщі. В між – у – ен – ний період польс – дещо уряд розгорнув актив – ву переселений – чний політику, прагнучи изме – нитка етнічний склад в “східних кресах” – так в Польщі називали тер – ритор нинішньої Західної України, Західної Бе – лоруссіі і частини Литви. Проводилась жорстка поло – низация, місцева куль – туру і традиції подавши – лялісь. В подальшому, вже в роки Другої світової війни, заради – Кальне группи – вання українських націо – налістов використовували це як привід для терор не тільки проти польського, але і єврейського, російського населення.

У 1922 році за створення СРСР, одним з заснувати – телей якого виступила УРСР, після досить ост – рій дискусії серед лідерів більшовиків був реалізований ленінський план освіти союз – ного дер – жави як феде – рації рівноправних республік. У текст Декларації про утворення Союзу РСР, а потім в Конституцію СРСР 1924 року внесли право вільного виходу республік зі Спілки. Таким чином, в основу нашої державності була закладена найнебезпечніша “міна уповільненої дії”. Вона і вибухнула, як тільки зник страхувальний, предохра – вача – ний механізм в вигляді керівної ролі КПРС, яка в підсумку сама розвалилася зсередини. Почався “парад суверенітетів”. 8 грудня 1991 року було підписано так зване Біловезьку злагоди – шення про створення Сод – ружества Незалежних Держав – дарств, в якому ого – лялось, що “Союз РСР як суб’єкт між – народного права і геополітична реаль – ність припиняє своє існування”. До речі, Статут СНД, прийнятий ще в 1993 році, Україна не підписала і НЕ ратіфі – царювати.

У 20 – 30-ті роки минулого століття більшовики актив – але просували політику “корені – зації”, яка в Укра – інс – кой РСР проводилася як україни – зація. Симво – особисто, що в рамках цієї політики з згоди радянської влади в СРСР повернувся і був обраний членом Академії наук М. Грушевський – колишній голова Цент – раль – ної Ради, один з ідеологів українського націоналізму, в свій час користувався – шийся постач – кой Австро-Угорщини.

“Коренізація”, безумовно, відіграла велику роль в розвитку і укреп – лення української культури, мови, ідентичності. Разом з тим під виглядом боротьби з так званим російським великодержавним шовінізмом українізація часто нав’язувалася тим, хто себе українці не вважав. Саме радянська національна поли – тика – замість великої російської нації, тріе – диного народу, складаючись – шего з вели – до – росів, мало – росів і білорусів – закріпила на державному рівні по – ложення про трьох окремих слов’ян – ських народів говорять: російською, україн – ському і біло – російською .

У 1939 році землі, раніше захоплені Польщею, були повернуті в СРСР. Їх значна частина приєднана до Радянської України. У 1940 році в УРСР увійшла частина Бессарабії, окупована Руми – нией в 1918 році, і Північна Буковина. У 1948 році – чорно – морський острів Зміїний. У 1954 році в склад УРСР була передана Кримська область РРФСР – з грубим порушенням діючих на той момент пра – вових норм.

Окремо скажу про долю Підкарпатської Русі, яка після розпаду Австро-Угорщини виявилася в Чехословаччині. Значну частину місцевих жителів становили русини. Про це зараз мало вспо – міна, але після освоєння – Вивільнений Закарпаття советс – кими войс – ками з’їзд право – славного насе – лення краю висловився за включення Подкар – патской Русі в РРФСР або НЕ – посеред – ст – – венно в СРСР – на правах окремої Карпато – російської респуб – лики. Але це думка людей про – иг – але – центрувати. І влітку 1945 року було оголошено – як писала газета “Правда” – про истори – зації акті вос – зі – е – динения Закар – патской України “зі своєї здавна батьківщиною – Україною”.

Таким чином, сучасна Україна – цілком і повністю діти – ще радянської епохи. Ми знаємо і пам’ятаємо, що в зна – чи – котельної ступеня вона созда – валась за рахунок истори – чеський Рос – оці речі. Дос – таточно срав – нитка, які землі Восс – дінілісь з російською державою в XVII столітті і з якими територіями УРСР вийшла з складу Радянського Союзу.

Більшовики ставилися до російського народу як неис – черпати матеріалу для соціальних експе – ріментов. Вони марили світовою революцією, яка, по їх думку, взагалі скасує націо – нальні держави. Тому вироби – вільно нарізали кордону, роздавали щедрі террито – ріального “подарунки”. У конеч – ном рахунку, ніж саме керувалися лідери більшовиків, керуємося країну, вже не має значення. Можна сперечатися про деталях, про підгрунтя і логіці тих чи інших рішень. Очевидно одне: Росія фактично була пограбована.

Працюючи над цією статтею, грунтувався не так на якихось секретних архівах, а на відкритих доку – ментів, які містять добре відомі факти. Керівники сучасної України і їх зовнішні покрити – ставники воліють про цих факти не з згадувати. Зате по різним питанням, до місця і НЕ до місця, в тому числі за кордоном, сьогодні прийнято засуджувати “злочини радянського режиму”, прічіс – ляя до них навіть ті події, до яких ні КПРС, ні СРСР, ні тим більше сучас – менная Росія НЕ мають ніякого відно – шення. При цьому дії більшовиків по відторгненню від Росії її історичних територій злочинним актом не вва – тають. Зрозуміло чому. Раз це призвело до ослаб – лення Росії, то наших недоброзичливців це устра – івает.

В СРСР межі – ци між – ду республіками, звичайно ж, не воспри – ні – мались як державні, носили умовний характер в рамках єдиної країни, яка, при всіх атрибутах федерації, по суті була в надзвичайно центру – лізованной – за рахунок, повторю, ру – до – провідною ролі КПРС. Але в 1991 році всі ці терри – торії, а головне – люди, які там жили, в одну мить опинилися за кордоном. І були вже дейст – ві – тельно відірвані від історичної Батьківщини.

Що тут скажеш? Все змінюється. У тому числі – країни, суспільства. І звичайно, частина одного народу в ході свого розвитку – в силу ряду при – чин, істо – Річес – ких обставин – може в певний момент відчу – тить, усвідомити себе окремою нацією. Як до цього від – але – сіться? Відповідь може бути тільки один: з повагою!

Хочете створити власне государст – у? Пожежо – луйста! Але на яких умовах? Нагадаю тут оцінку, яку дав один з найяскравіших політичних діячів нової Росії, перший мер Санкт-Петербурга А. Собчак. Як високопрофесійний юрист він вва – тал, що будь-яке рішення повинно бути легітимно, і тому в 1992 році висловив таку думку: республіки-засновники Союзу після того, як вони самі ж анулювали Договір 1922 року, повинні повернутися в ті межі, в яких вони вступили в склад Союзу. Всі ж інші територі – ріального приоб – ретенія – це перед – мет для обгово – дення, пере – говорив, тому що анульовано підставу.

Іншими словами – йдіть з тим, з чим прийшли. З такою логікою важко сперечатися. Додам тільки, що довільну перекроювання кордонів більшовики, як вже зазначав, почали ще до створення Союзу, і все мані – пуляціях з територіями проводили волюн – тарістскі, ігно – ріруя думку людей.

Російська Федерація визнала нові геополит – ти – етичні реалії. І НЕ просто визнала, а багато зробила, щоб Україна відбулася як незалежна країна. В праця – ні 90-ті роки і в новому тисячолітті ми надавали Україні вагому підтримку. У Києві використовують свою “поли – ти – чний ари – МЕТИК”, але в 1991 – 2013 роках тільки за рахунок низьких цін на газ Україна заощадила для свого бюджету понад 82 мільярдів доларів, а сьогодні буквально “чіпляється” за 1,5 мли – іарда доларів російських платежів за транзит нашого газу в Європу. Тоді як при збереженні економічних зв’язків між нашими країнами позитивний ефект для України обчислювався б десятками мільярдів доларів.

Україна і Росія десятиліттями, століттями роз – валися як єдина еко – номічного система. Глибині коопе – рації, яка у нас була 30 років тому, сьогодні могли б позаздрити країни Євро – союзу. Ми є природними, взаємодоповнюючих – ські один одного економічними парт – нёрамі. Такий тісний взаємозв’язок здатна уси – Ліван конку – рентні переваги, примножувати потенціал обох країн.

А він у України був значним, включав потужну інфра – струк – туру, газотранспортну систему, передові галузі суднобудування, авіабудування, ракето – будови, прилади – ростроенія, науч – ні, конструк – Торські, інженер – ні школи миро – вого рівня. Отримавши таке нас – ледіе, лідери України, оголошуючи про незалежності, обіцяли, що українська еко – ний стане однією з провідних, а рівень життя лю – дей одним з найвищих в Європі.

Сьогодні про – мислення високотехнологічні ги – Гант, якими колись пишалися і Україна, і вся країна, лежать на боці. За останні 10 років випуск продукції машинобудування впав на 42 відсотка. Масштаб деіндуст – ріалізаціі і в цілому деградації економіки видно по такому показнику, як вироблення електро – енер – гии, яка за 30 років на Україні скор – тилась прак – тично вдвічі. І нарешті, по даним МВФ, в 2019 році, ще до епідемії коронавируса, рівень поду – шевого ВВП України склав менше 4 тисяч доларів. Це нижче Республіки Албанії, Республіки Молдови та непріз – нанного Косова. Україна зараз – найбідніша країна Європи.

Хто в цьому винен? Хіба народ України? Звичайно ж, ні. Саме українська влада розтринькали, пустили на вітер досягнення багатьох поколінь. Ми ж знаємо, наскільки працьовитий і талановитий народ України. Він вміє наполегливо і завзято домагатися успіхів, ви – даю – щихся результатів. І ці якості, як і відкритість, природний оптимізм, гостинність – нікуди не поділися. Залишаються незмінними і почуття мільйонів лю – дей, які відносяться до Росії не просто добре, а з великою любов’ю, так само як і ми до України.

До 2014 року сотні злагоди – ше – ний, спільних проектів рабо – талі на розвиток наших економік, ділових і куль – тур – них зв’язків, на укреп – ня безпеки, на рішення загальних соці – аль – них, еколо – гічних завдань. При – носили ощу – тімую користь людям – і в Росії, і на Україні. Саме це ми вважали головним. І тому плідно взаємодіяли з усіма, під – черкніте, зі всіма керівниками України.

Навіть після відомих подій в Києві в 2014 році давав доручення російському Уряду продумати варіанти контактів по лінії профільних минис – терств і відомств в частині збереження і під – тримки наших економічних зв’язків. Однак зустрічей – ного бажання що не було, так до сих пір і немає. Тим не менш, Росія як і раніше входить в трійку головних торгових партнерів України, а сотні тисяч українців пріез – жают до нас на заробітки і зустрічають тут привітність і підтримку. Така ось виходить “країна-агресор”.

Коли розпався СРСР, багато і в Росії, і на Україні все ж щиро вірили, виходили з того, що наші тісні культурні, духовні, еконо – ми – етичні зв’язку Безус – Ніби збережуться, як і спільність народу, в основі своїй завжди відчував себе єдиним. Однак події – спершу испод – воль, а потім все швидше – стали розвиватися в іншому напрямку.

За суті, українські еліти вирішили обгрунтувати незалежність своєї країни через заперечення її минулого, правда, за винятком питання кордонів. Стали міфоло – гізіровать і переписувати історію, вимари – вать з неї все, що нас об’єднує, говорити про період перебування України в складі Рос – сийской імперії і СРСР як про окупації. Загальну для нас трагедію колектив – активізація, голоду початку 30-х років видавати за гено – цід українського народу.

Відкрито і все нахабніше заявляли про свої амбіції радикали і неонацисти. Їм потурали і офици – альні влади, і місцеві олігархи, які, пограбувавши народ України, вкрадене тримають в західних банках і готові про – дати мати рід – ву, щоб зберегти капи – Тали. До цього слід доба – вити Хроні – чний сла – бость государ – ст – ських инсти – Тутов, поло – ження добро – вільного заручника чужий геополит – тичної волі.

Нагадаю, що досить давно, задовго до 2014 року США і країни ЄС планомірно і наполегливо підштовхували Україну до того, щоб згорнути, обмежити економі – чеський співпрацю з Росією. Ми – як найбільший торгово-економічний парт – нёр Укра – їни – пропонували обговорити проблеми, що виникають в форматі Україна – Росія – ЄС. Але всякий раз нам заяв – лялі, що Росія тут ні при чому, мовляв, питання стосується тільки ЄС і України. Де-факто західні країни откло – нили неодноразові російські предло – вання про діа – балці.

Крок за кроком Україна втягували в небез – ву геополітичну гру, мета якої – перетворити Україну в бар’єр між Європою і Росією, в плацдарм проти Росії. Неминуче прийшов час, коли концеп – ція “Україна – НЕ Росія” вже не влаштовувала. Потре – Бова “анти-Росія”, з чим ми ніколи не погодимося.

Замовники цього проекту взяли за основу ще старі напрацювання польсько-австрійський – ських ідеологів створення “анти – – мос – ковской Русі”. І НЕ треба нікого обманювати, що це робиться в інтересах народу України. Ніколи Речі Посполитій не потрібна була українська культура і тим більше козача автономія. В Австро-Угорщині истори – етичні руські землі нещадно експлу – Атірі – валися і залишались – лись найбіднішими. Нацистам, яким прис – лужівалі колаборації – ність, вихідці з ОУН-УПА, потрібна була не Україна, а життєве достатньо міс – у і раби для арійських панів.

Про інтересах українського народу не думали і в лютому 2014 року. Справедливе невдоволення людей, викл – ванне найгострішими соціально-економічними проб – – лемамі, помилками, непослідовними дейст – виями тогдаш – них влади, просто цинічно викорис – поклику. Західні країни безпосередньо втрутилися у внут – рен – ня справи України, підтримали переворот. Його та – ра – ном виступили радикальні націоналістичні груп – піровкі. Їхні гасла, ідеологія, відверта агрес – сивная русофобія під чому і стали визначати дер – дарчий політику на Україні.

Під удар потрапило все те, що об’єднувало нас і зближує до сих пір. Перш за все – російську мову. Нагадаю, що нові “майданні” влади насамперед по – пи – та – лись скасувати закон про дер – дарчим мовної полі – тику. Потім був закон про “очищення влади”, закон про освіту, практично вичерк – нув – ший рус – ський мову з навчального процесу.

І нарешті, вже в травні цього року чинний пре – зи – дент вніс в Раду законопроект про “корінних наро – дах”. Ними визнаються лише ті, хто складає Етні – чеський меншість і НЕ має власного дер – дар – ного освіти за межами України. Закон прийнятий. Але – ші насіння розбрату посіяні. І це в країні – як вже зазначав – дуже слож – ної по територі – риальной, націо – наль – ному, мовною складу, по історії свого фор – мування.

Може прозвучати аргумент: раз ви говорите про єдиної великої нації, триєдиний народ, то яка різниця, ким люди себе вважають – росіянами, українцями чи білорусами. Повністю з цим згоден. Тим більше що визначення національної принади – лежності, особливо в змішаних сім’ях – це право кожної людини, вільного в своєму виборі.

Але справа в тому, що на Україні сьогодні ситуація зовсім інша, оскільки мова йде про прийнятий – дітельного зміні ідентичний – ності. І саме відверни – тельное, що росіян на Україні змушують НЕ тільки відректися від своїх коренів, від поколінь предків, але і повірити в те, що Росія – їхній ворог. Чи не буде перебільшенням сказати, що курс на насільст – венную асиміляцію, на формування Етні – но чистого українського дер – жави, агресивно налаштований – ного до Росії, по своїх наслідках срав – ним з примі – нением проти нас зброї масового пора – жения. В результаті такого грубого, спокуса – ного розриву російських і українців – сукупно російський народ може змен – шитися на сотні тисяч, а то і на мільйони.

Ударили і по нашому духовному єдності. Як і у часи Великого Князівства Літів – з – кого, затіяли нове церковне розмежування. Чи не прихованої – вая, що переслідують політичні цілі, светс – кі влади грубо втрутилися в церковне життя і довели справу до рас – кола, до захоплення храмів, побиття священиків і ченців. Навіть широка авто – номія Української Право – славної Церкви при збереженні духів – ного єдності з Мос – ковским Патрі – архатом їх катего – річескі НЕ влаштовує. Цей зри – мий, багато – вікової символ нашого споріднення їм треба у що б то ні стало раз – валити.

Думаю, закономірно і те, що представники України раз за ра – зом голо – сунуть проти Резо – лю – ції Генеральної Ассам – блеі ООН, яка засуджує герої – зацию нацизму. Під охороною офіційної влади проходять марші, факельні ходи в честь недобитих військових злочинців з есесівських форми – вання. У ранг націо – нальних героїв ставлять Мазепу, який пре – та – вал всіх по колу, Петлюру, який за польське покрити – вительство розплився – Чіва українськими землями, Бан – драла, співро – ні – чав – шего з нацистами. Роблять все, щоб викреслити з пам’яті молодих поколінь імена справжніх патріотів і переможців, якими завжди пишалися на Україні.

Для україн – ців, які воювали в лавах Червоної Армії, в партизанських загонах, Велика отечест – венная війна була саме отечест – кої, тому що вони захищали свій дім, свій біль – шую спільну Батьківщину. Понад дві тисячі стали Героями Радянського Союзу. Серед них легендарний льотчик Іван Микитович Кожедуб, безстрашний снайпер, захисниця Одеси і Севас – тополі Людмила Михайлівна Павліченко, від – важливий командир партизан Сидір Артемович Ковпак. Це непохитне покоління сра – тулилося, отда – валі свої життя за наше майбутнє, за нас. Забути про їх подвиг – означає зрадити своїх дідів, матерів і батьків.

Проект “анти-Росія” відкинули мил – Ліон жителів України. Кримчани та Севасто – Польц зробили свій історичний вибір. А люди на Південно-Вос – струмі мирно намагалися відстояти свою позицію. Але їх усіх, включно з дітьми, записали в сепаратисти і Терро – Рісто. Стали погрожувати етнічними чистками і застосуванням військової сили. І жителі Донецька, Луганська взя – лись за зброю, щоб захистити свій будинок, мова, своє життя. Хіба їм залишили інший вибір – після погром – мов, які прокотилися по містах України, після жаху і трагедії 2 травня 2014 року в Одесі, де українські неонацисти заживо спалили людей, влаштували нову Хатинь? Таку ж розправу последо – Ватель бандерівців готові були вчи – нитка в Криму, Севастополі, Донецьку і Луганську. Вони і зараз не відмовляються від подібних планів. Чекають свого часу. Але НЕ дочекаються.

Державний переворот, що послідували за цим дії київської влади неминуче спровокували протистояння і грома – Данський війну. За оцінкою Верховного комісара ООН по правам людини, загальне число жертв, пов’язаний – них з конфліктом в Донбасі, перевищило 13 тисяч че – ло – вік. У їх числі люди похилого віку, діти. Страшні, непоправні втрати.

Росія зробила все, щоб зупинити Брато – убий – ство. Були укладені Мінські злагоди – ше – ня, кото – риє націлені на мирне врегулювання конф – Ликтей в Донбасі. Переконаний, що вони як і раніше не мають альтернативи. У всякому разі, ніхто не отзи – вал свої підписи ні під мінським “Комплексом заходів”, ні під відповід – ствующими заявлено – нями лідерів країн “нор – мандского формату”. Ніхто не ініціював пере – огляд Резолюції Ради Безопас – ності ООН від 17 лютого 2015 року.

В ході офіційних пере – говорив, особливо після “одёргіванія” зі сторони західних партнерів, предста – ставники України перио – ді – но заявляють про “повної прихильності” Мінським злагоди – ше – данням, на ділі ж керуються позицією про їх “Неприйняття – лемості”. Чи не маєте намір всерйоз обговорювати ні особливий статус Донбасу, ні гарантії для живуть тут людей. Предпо – читають експлуатувати образ “жертви зовнішньої агрес – ці” і торгувати русофобією. Влаштовують притулку – ші прово – кации в Донбасі. Словом, будь-якими спо – собами привле – кают до себе вни – мание зовнішніх покрити – ставники і господарів.

Судячи з усього, і все більше переконуюся в цьому: Києву Донбас просто не потрібен. Чому? Тому що, по-перше, жителі цих регіонів ніколи не приймуть ті порядки, які їм намагалися і намагаються навя – зать силою, блокадою, погрозами. І по-друге, підсумки і Мінська-1, і Мінська-2, що дають реальний шанс мирно віднов – новить терри – торіальную цілісність України, напругу – мую догово – РІВШ з ДНР і ЛНР при посеред – робітництві Росії, Німеччини і Франції, проти – воречат всій логіці проекту ” анти-Росія “. А він може дер – тулитися тільки на постійному культивуванні образу внут – рен – нього і зовнішнього ворога. І додам – під протекторатом, контро – лем з боку захід – них держав.

Що і відбувається на практиці. Перш за все – це створення в українському суспільстві атмосфери страху, агресивна ріто – ріка, потурання неонацистам, милі – тарізація країни. Поряд з цим – НЕ просто повна залежність, а пряме зовнішнє управління, включаючи нагляд іноземних радників за українсь – кими орга – нами влади, спецслужбами і збройними силами, військове “освоєння” території України, развёр – вання інфра – ст – руктури НАТО. Чи не випадково, що згаданий скандальний закон про “корінні народи” приймався під прикритий – ием масштабних натівських навчань на Україні.

Під таким же прикриттям проходить і поглинання залишків укра – їнської економіки, експлуатація її природних ресур – сов. Чи не за горами розпродаж сільськогосподарської – земель, а хто їх скупить – очевидно. Так, час від часу Україні виділяють фінансові кошти, кре – Діти, але під свої умови і інтереси, під префи – рен – ції і пільги для західних компаній. До речі, хто буде віддавати ці борги? Мабуть, припускає – покладається, що це доведеться робити не тільки сьогоднішньому поколінню українців, але їх дітям, онукам, так, напевно, і правнукам.

Західні автори проекту “анти-Росія” так налаштовують українську політичну систему, щоб мене – лись президенти, депутати, міністри, але була неіз – тимчасової установка на поділ з Рос – сией, на ворожнечу з нею. Основним перед – виборним гаслом чинного президента було досягнень – ються світу. Він на цьому прийшов до влади. Обіцянки виявилися брехнею. Нічого не изме – нилось. А в чомусь ситуація на Укра – іне і навколо Донбасу ще й деградувала.

У проекті “анти-Росія” немає місця сувенірної – ренной Україні, як і політичним силам, кото – риє намагаються відстає – вать її реальну незалежність. На тих, хто говорить про примирення в українському суспільстві, про діалог, про пошуку виходу з виник – шего тупика, вішають ярлик “проріс – сійс – ких” агентів.

Повторю, для багатьох на Україні проект “анти-Росія” просто неприйнятний. І таких людей – милий – Ліон. Але їм не дають підняти голову. У них практично забрали легальну можливість захистити свою точку зору. Їх запу – утекла, заганяють в підпіллі. За переконання, за сказане слово, за відкрите вираження своєї позицій не тільки піддають пресле – нання, але і вбивають. Вбивці, як правило, залишаються безна – здавалося.

“Пра – віль – ним” патріотом України зараз ого – ляется лише той, хто ненавидить Росію. Більш того, всю українську дер – дар – ственность, як ми поні – травнем, пропонується в далечінь – нейшем будувати виключним видом – чи – тельно на цій ідеї. Ненависть і озлоблення – і світова істо – рія це не раз дока – зувати – вельми хитке осно – вання для суверена – нітета, чревате багатьма серйозними рис – ками і важки – лимі наслідками.

Всі хитрощі, пов’язані з проектом “анти-Рос – ця”, нам зрозумілі. І ми ніколи не допус – тім, щоб наші історичні території і живуть там близьких для нас людей викорис – поклику проти Росії. А тим, хто перед – прийме таку спробу, хочу сказати, що таким чином вони зруйнують свою країну.

Чинна влада на Україні люблять посилатися на західний досвід, розглядають його як зразок для подра – жания. Так подивіться, як живуть поруч один з одним Австрія і Німеччина, США і Канада. Близькі за етнічним складом, культурі, фактично з одним мовою, вони при цьому залишаються суверенними дер – дар – ствами, зі своїми інтересами, зі своєю зовнішньою політикою. Але це не заважає їх найтіснішому інтег – рації або союзницьким відносинам. У них досить умовні, прозорі гра – ниці. І громадяни, перетинаючи їх, чувст – вуют себе як вдома. Створюють родини, вчаться, працюють, займаються бізнесом. До речі, так само, як і мільйони уродженців України, які живуть зараз в Росії. Для нас вони – свої, рідні.

Росія відкрита для діалогу з Україною і готова обговорювати найскладніші питання. Але нам важливо розуміти, що партнер відстає – кість свої національні інте – реси, а НЕ обслу – живає чужі, які не є знаряддям в чиїхось руках для боротьби з нами.

Ми з повагою ставимося до українсь – кому мови і традицій. До прагненню українців бачити свою державу свобод – ним, безпечним, благополучним.

Переконаний, що справжня суверенність України віз – можна саме в партнерстві з Росією. Наші духів – ні, людські, цивілізаційні зв’язки формувалися століттями, сягають одним витоків, зам – лялісь загальними випробуваннями, досягненнями та перемогами. Наше спорідненість передається з покоління в покоління. Воно – в серцях, в пам’яті людей, що живуть в сучасних Росії та Україні, в кровних кайданах, які об’єднують мил – Ліон наших сімей. Разом ми завжди були і будемо багато – кратно сильніше і успішніше. Адже ми – один народ.

Зараз ці слова воспри – ються деким в багнети. Можуть бути витлумачені як завгодно. Але багато людей мене почують. І скажу одне: Росія ніколи не була і НЕ буде “анти-Україна”. А якою бути Україні – вирішувати її грома – данам.

В.Путін

 

Source link